Олесь Мосенко з позивним «Барс» пішов на війну ще у 18 років. Він був активістом Революції Гідності, добровольцем «Азову», а згодом став офіцером Третьої окремої штурмової бригади та командиром роти. У 2023 році під Андріївкою на Донеччині Олесь підірвався на міні та втратив ногу, але після тривалої реабілітації повернувся до служби.
Свою історію Олесь Мосенко розказав на YouTube-каналі “Новинарня“.
Зараз Мосенко є заступником керівника Всеукраїнського об’єднання «Ветеранський корпус». Він займається питаннями ветеранської політики, підтримкою військових і ветеранів та розвитком ветеранських спільнот у громадах. В інтерв’ю «Новинарні» він розповів про свій шлях на війні, поранення, повернення до служби та те, чому Україна вже зараз має готуватися до повернення великої кількості ветеранів.
«Атошників» вважали маргіналами й алкашами»
Олесь згадує, що ще під час першої відпустки у 2015 році зіткнувся з неприйняттям з боку частини суспільства. Тоді він служив в «Азові» й повертався з Донбасу додому потягом «Маріуполь — Київ». За його словами, після повернення чув від цивільних запитання на кшталт: навіщо він пішов на війну і чи не захотілося йому просто «погратися у войнушки».
Через це, каже Мосенко, він навіть соромився одягати військову форму. На фронті гинули його друзі, а вдома йому доводилося пояснювати, чому він узагалі воює.
Згодом Олесь вирішив не чекати від суспільства якоїсь особливої реакції та сам для себе визначив, чому продовжує службу.
Від Майдану до «Азову»
Мосенко родом із Черкас. Він із дитинства цікавився історією, багато читав про Холодний Яр, гайдамаків та українські повстання. Під час Революції Гідності, коли йому було 17 років, їздив на Майдан разом із друзями-футбольними фанатами. Після початку війни у 2014 році хотів одразу піти воювати, але через вік його не взяли. У 18 років він вступив до «Азову» добровольцем. Своє бойове хрещення пройшов у Широкиному на Донеччині.
Мосенко згадує, що тоді добровольці часто діяли на великому ентузіазмі та багато вчилися просто під час війни. За його словами, саме тоді підрозділи почали активніше переходити на стандарти НАТО та змінювати підхід до підготовки військових.
В «Азові» він служив до 2018 року, а після звільнення продовжував займатися підготовкою молоді та цивільних.
Під час повномасштабної війни повернувся на фронт
Після початку повномасштабного вторгнення Мосенко знову пішов воювати. Спочатку брав участь у боях на Київщині, а потім у складі Третьої окремої штурмової бригади воював на Запоріжжі та Донеччині. Згодом став командиром роти. У 2023 році під час бойового завдання поблизу Андріївки Олесь вирушив разом із побратимами забрати тіла загиблих військових. Під час руху він наступив на міну. Внаслідок вибуху втратив ногу нижче коліна.
Після вибуху військовий наклав собі турнікет і ще близько півтори години діставався до дороги на одній нозі. Він каже, що до цього вже бачив побратимів після ампутацій і розумів: якщо втратить ногу нижче коліна, зможе користуватися протезом та продовжити активне життя.
Він розраховував швидко повернутися до бойової роботи, але після поранення спочатку працював у штабі, зокрема займався логістикою.
Війна — справа сімейна
У родині Олеся війна торкнулася не лише його. Після початку повномасштабного вторгнення на фронт повернувся його батько. Молодші брати-близнюки, яким на той момент виповнилося 18 років, також вирішили служити. Один із братів приєднався до підрозділу Олеся. Через рік після поранення самого Мосенка брат теж підірвався на міні та втратив ногу. Олесь приїхав до нього в лікарню в Харкові й побачив брата після ампутації.
За словами військового, це було особливо важко пережити.
Другий брат також продовжує служити, але Олесь домовився з матір’ю, що той не братиме участі в бойових завданнях.
«Якщо не займатися ветеранами зараз, проблем буде набагато більше»
Після власного досвіду повернення з війни Мосенко почав більше займатися ветеранськими питаннями. Він говорить, що ветеранам найчастіше потрібна допомога з юридичними питаннями, працевлаштуванням, освітою, перекваліфікацією та поверненням до нормального життя в громадах. На його думку, ці питання не може вирішити лише держава. До підтримки ветеранів мають долучатися громади, бізнес і суспільство загалом. Мосенко говорить про необхідність створення ветеранської культури, у якій ветерана сприйматимуть не лише як людину, якій потрібна допомога, а й як фахівця, лідера та активного члена суспільства.
“Я і сам це прожив – шлях повернення з війни пройти двічі вже встиг. Знаю ці проблеми, ще тоді “переварив” їх, усвідомив і бачив, як це працює. А проблеми, насправді, у всіх ветеранів спільні. Найперше людей цікавить юридична консультація: вони не знають ні про свої права, ні про обов’язки, ні про гарантії соціальні від держави. Потім – працевлаштування. Також випливають питання соціалізації, освіти і перекваліфікації”, – говорить Олесь.
“Наша мета – створити ветеранську культуру. А це, в першу чергу, повага до ветерана і його роль як авторитета в суспільстві. Людини, до якої варто прислухатись, яка може бути прикладом”, – додає він.
Він вважає, що ветеранські спільноти мають бути доступними навіть у невеликих громадах. Ідея полягає в тому, щоб після повернення з фронту людина знала, куди звернутися за документами, юридичною консультацією, роботою чи навчанням, а також могла знайти своє коло спілкування.
Мосенко також говорить про відповідальність самих ветеранів. На його думку, вони мають розвиватися, здобувати освіту, працювати та ставати прикладом для інших. Саме це він пов’язує з ідеєю відродження української військової аристократії — спільноти людей із військовим досвідом, чіткими принципами та авторитетом у суспільстві.
Водночас він наголошує: до масового повернення військових із фронту потрібно готуватися вже зараз. Мосенко побоюється, що без системної роботи ветерани можуть зіткнутися з тими самими проблемами, які переживали учасники війни після 2014 року. За його словами, цього разу масштаб буде значно більшим, тому підтримку та умови для повернення військових потрібно створювати заздалегідь.
“Я завжди хлопцям, вихованцям казав те, що я колись в першу свою відпустку зрозумів. Повертався, спілкуючись з ними, до себе тодішнього. Говорив їм: ви маєте бути представниками військової еліти – і в формі охайні, і без. Показувати шляхетний приклад, розвиватися – робити це для себе, в першу чергу. Адже українці – це нація воїнів. І ми навіть краще воюємо, ніж садимо гречку. “Військова аристократія колись була присутня в Україні, і її треба відроджувати”.