Перехід від військової служби до цивільного життя часто починається не з нової роботи чи навчання, а з лікування, оформлення документів та звернень до різних установ. У цей період людина може витратити багато сил ще до того, як отримає можливість скористатися програмами підтримки.
Про три проблеми ветеранської політики написав у колонці для 24 Каналу Ігор Ілюшкін — представник Запорізької області в Раді ветеранів війни за незалежність України при Мінветеранів та військовослужбовець.
На його думку, йдеться про три пов’язані між собою проблеми: складний перехід від військової служби до цивільного життя, нестачу даних для ухвалення рішень та сприйняття ветерана переважно як людини, яка просить допомоги. Автор зазначає, що навчання, працевлаштування чи гранти можуть залишитися невикористаними, якщо людина вже витратила всі сили на лікування, бюрократію та оформлення необхідних документів.
Перша проблема виникає ще до повернення військового до цивільного життя. За словами Ілюшкіна, труднощі можуть починатися з проходження ВЛК, оформлення документів про поранення, взаємодії з військовою частиною, отримання статусів та звільнення зі служби. Людині доводиться звертатися до різних установ, і часто вона залишається сам на сам із цією системою. Особливо складною ситуація стає після тяжкого поранення, коли військовому потрібен постійний догляд. Родині в такому випадку доводиться одночасно займатися лікуванням, побутом і документами, а хтось із близьких може бути змушений залишити роботу заради догляду. Тому автор вважає, що підтримка має враховувати становище всієї родини, а не лише самого ветерана.
Серед необхідних рішень Ілюшкін називає програми довготривалого та тимчасового догляду. Зокрема, йдеться про послуги, які дозволяють родичам, що постійно доглядають за важкопораненим, на певний час отримати перепочинок. Автор зазначає, що потреба в таких програмах може зростати через збільшення кількості людей із тяжкими бойовими травмами.
Друга проблема — недостатня кількість інформації про ветеранів та їхні потреби. Як приклад Ілюшкін наводить Запорізьку область, де складно визначити точну кількість ветеранів через окупацію частини територій, виїзд людей, службу в інших регіонах та перебування військових на лікуванні.
Без таких даних важко планувати реабілітацію, соціальні послуги, працевлаштування та програми догляду.
Водночас звернення самих ветеранів можуть показувати, де саме виникають проблеми. За словами автора, деякі питання вдається вирішити одним дзвінком до потрібної установи, але це не означає, що система працює нормально. Якщо для отримання допомоги людині постійно потрібен хтось, хто знає правильний номер телефону або може особисто звернутися до чиновників, проблему варто шукати вже в самій системі. Повторювані звернення можуть допомагати визначати такі проблемні місця. Якщо одна й та сама скарга надходить від багатьох ветеранів із певного підрозділу чи установи, це може бути підставою для перевірки її роботи. А коли одна проблема повторюється у різних регіонах, питання вже потребує уваги на державному рівні.
Третя проблема стосується ставлення до ветеранів після повернення з війни. Ілюшкін вважає, що ветерана не варто сприймати лише як отримувача соціальної допомоги, адже його досвід може бути корисним для місцевого самоврядування, державного управління, освіти, бізнесу та громадського сектору.
“Вважаю, що “податок кров’ю”, який сплачує кожен, хто став на захист України, повинен бути визнаний не лише державою, а й суспільством. Статус ветерана має бути предметом гордості, поваги та вдячності. Досвід, який людина отримала на війні, потрібний у місцевому самоврядуванні, державному управлінні, освіті, бізнесі та громадському секторі. Проте статус ветерана точно не замінює компетентності. Якщо ми хочемо, щоб ветерани впливали на рішення, потрібна система професійної підготовки захисників і захисниць. Фаховість має залишатися визначальним критерієм”, – зазначає автор.
Автор пов’язує всі три проблеми між собою. Якщо військовий або ветеран залишається сам на сам із лікуванням, документами та бюрократією, це ускладнює повернення до цивільного життя, а без достатньої кількості даних державі важче планувати потрібні послуги.
Водночас ставлення до ветерана виключно як до людини, яка потребує допомоги, не враховує його можливості брати участь у житті суспільства та розвитку країни.