На Київщині ветеранські спільноти, що керуються самими ветеранами, будуються по декількох системах. До прикладу, у Білій Церкві працює комунальний Veteran PRO, паралельно діє обласна мережа Всеукраїнського об’єднання «Ветеранського корпусу», а ГО «Плече побратима» створила власний локальний простір у Боярці. Ми поговорили з керівниками цих проєктів про те, що насправді потрібно ветеранові після служби і у яких форматах вони це реалізують.
Перший формат – супровід у Veteran PRO
Зазначимо, що державна мережа допомоги на Київщині активно розбудовується. За даними Київської обласної військової адміністрації, у березні 2026 року в області працювали 248 фахівців із супроводу ветеранів. У квітні 2026 року в області відкрили 18-й ветеранський простір.
Veteran PRO у Білій Церкві — комунальний ветеранський простір, що працює з ветеранами, чинними військовослужбовцями, членами їхніх родин і сім’ями загиблих. Директор КЗ БМР «Ветеранський простір» Максим Коноплястий пішов добровольцем ще у 2014-ому, після служби багато років допомагав ветеранам на волонтерських засадах.
«Я пішов добровольцем у військкомат, а за кілька днів уже була мобілізація. Був у перших рядах, у складі 72-ї бригади. Крайня точка для мене — Ізварине. Це той котел, про який потім багато говорили. Чотири дні виходили через територію Росії. Загалом пів року воював — з 2014 по 2015-й. А вже в Києві долучився як волонтер до громадського сектору. Я багатодітний батько, у мене є й інші напрямки, є чим займатися. Просто це те, що я роблю і рухаю не один рік. Дуже вірю, що це вдасться реалізувати», – зазначає Максим.
Мотивація роботи Максима у ветеранському громадському секторі працює «на довгій грі», у вірі в результат і на розумінні, що цей «локомотив» має вийти на сталі рейки:
«У Veteran Pro ми працюємо як система супроводу. До нас звертаються ветерани, чинні військовослужбовці, члени їхніх сімей, родини загиблих, зокрема діти полеглих захисників. Команда велика — близько тридцяти людей, і кожен відповідає за свій напрям: юридичні питання, соціальний супровід, адміністративні послуги, документи, виплати, допомога в конкретних життєвих ситуаціях.
Людина приходить із проблемою, і наше завдання — розібратися, що саме їй потрібно, та провести її далі правильним маршрутом. Бо часто ветеран або член родини просто не знає, куди звертатися: до юриста, соціального працівника, психолога, лікаря, у ЦНАП чи в іншу установу. Ми беремо цей запит у роботу і супроводжуємо людину.
Унікальний напрям всередині державного простору — це робота із подіями у спільноті. У нас є людина, яка займається заходами для ветеранів і родин: культурними подіями, театром, спортом, виїздами, програмами дозвілля. Для ветерана дуже важливо повернутися в середовище, де є спілкування, підтримка, нормальний ритм життя і люди з подібним досвідом».
Один із простих, але потрібних напрямків, який Максим згадує, — це просвітництво для цивільних і родин військових щодо ветеранів:
«Ми починали з працівників бюджетних установ. Зібрали великий зал, кінотеатр, виступали спікери, давали інформацію. Я це називаю так «ми трохи посіяли зерно», воно проросло в їхніх головах, і вони вже далі спілкувалися зі своїм оточенням, розповсюджували це розуміння. Ми говорили про те, як змінюються цінності й світогляд ветерана, який повертається. Що для нього стає важливим, як він дивиться на побутові речі, на родину, на спілкування. Бо людина на війні живе зовсім в іншій системі координат».
Прикладно цей розрив Максим пояснює побутовою історією про дзвінок жінки із дому на фронт чоловіку. В неї зламаний кран, що для неї означає зірваний день і побутову кризу, але для нього на позиції горизонт звужується до виживання у хвилини, і такі «побутові» питання – не є пріорітетом або тим, що хочеться почути – замість слів підтримки і взаєморозуміння.
«Для дружини це важливо, бо вона тут, вона сама з побутом, з дітьми, з усім життям. А він там, і в нього в цю хвилину інший горизонт – вижити. Через такі речі люди сваряться, хоча насправді обоє перебувають у важкому стані. Просто вони в різних реальностях», – ділиться роздумами Максим.
По адвокації ветеранської політики йде щорічна системна робота із органами місцевого самоврядування. Коноплястий зазначає:
«Багато речей реально вирішувати саме на рівні громади. У нас є міська програма підтримки ветеранів, і ми постійно дивимося, які виникають нові потреби. Щороку пропонуємо зміни й доповнення до цієї програми. З’являється новий запит від ветеранів — ми шукаємо рішення, яке можна закласти на рівні міста».
Другий формат – допомога у розбудові спільнот від «Ветеранського корпусу»
Ілля з позивним «Лєший» служив у 3-й штурмовій бригаді. Наприкінці 2023 року долучився до війська, воював на Авдіївському напрямку та Харківщині. Після тяжкого поранення втратив обидві ноги, близько року проходив реабілітацію. Тепер займається розбудовою осередку Всеукраїнського об’єднання «Ветеранський корпус» у Київській області.
Ілля формулює запит спільноти через досвід власного повернення:
«Після звільнення ветеран втрачає свою «сім’ю», яка була в нього на війні – друзів, однодумців, побратимів, з якими постійно був поруч. Там завжди є з ким поговорити, завжди поруч свої. Приїжджаєш сюди і можеш залишитися сам. Є ветерани, які повертаються, закриваються в собі й не знають, чим далі займатися. Найбільша проблема – це відчуття, що їх покинули, що вони залишилися наодинці.
Їх потрібно витягувати. У першу чергу через заходи, де можна зустрітися в неформальній обстановці. Ми були на ветеранській риболовлі, де хлопці самі зорганізувалися, зібралися на озері, сіли з вудками. Один розповів про якесь питання – інший уже це проходив і може допомогти».
Сам Ілля описує це як маршрут після звільнення зі служби:
«Коли військового поранено, він одразу потрапляє до патронатної служби. Коли він списався, має потрапляти до ветеранської спільноти, щоб далі не сам розбирався, куди звернутися з лікуванням, реабілітацією, юридичною підтримкою чи працевлаштуванням. Суть у тому, щоб об’єднати не тільки ветеранів, а й сім’ї, мам, чинних військовослужбовців, бо їм також постійно може бути потрібна підтримка. Ти звернувся — і вже в колі однодумців, серед таких самих, як ти».
Команда Іллі допомагає ініціативним групам ветеранів розбудовувати такі простори по всій Київській області, що є унікальною стороною ГО. Один із механізмів збору і координації спільноти — структурований ветеранський чат у соціальній мережі.
«У чаті є окремі гілки для спілкування, працевлаштування, реабілітації. У кожній уже є актуальна інформація, і ти можеш написати саме те питання, яке не має загубитися. Наприклад, хтось знайшов інформацію про компенсацію за оренду житла – написав у групу, і це вже працює для інших. Сам чат є живим світом. Людина не знає, до кого звернутися, заходить, пише питання. Якщо не ми відгукнулися, то відгукнеться ветеран, який це вже пройшов і може допомогти», – ділиться досвідом Ілля.
У цій моделі важлива безперервність. Ілля вважає перевагою Всеукраїнської мережі те, що ветеран не випадає з неї, коли змінює область:
«Унікальність у тому, що це (прим. «Ветеранський корпус») всеукраїнське об’єднання. Ти захочеш кудись переїхати — переїжджаєш, а там є така сама організація, ті самі інтереси й ініціатива. Тебе можуть підхопити: дати контакти, допомогти з працевлаштуванням, підказати, куди йти. Це має бути передавання з рук у руки, а не початок із нуля в кожній новій громаді».
На запитання про ефективність роботи дежавних ветеранських просторів, Ілля позитивно оцінює роботу такого у Борисполі, де серед фахівців є люди з особистим досвідом війни:
«У Борисполі у ветеранському хабі працюють переважно жінки — це або дружини загиблих, або дружини чинних військовослужбовців. Оце, на мою думку, хороший приклад державного простору».
Щодо шляху повернення в громаду ветерана, то Ілля пропонує починати ще раніше — у момент, коли людина виходить зі служби. Його «дорожня карта» працює за механізмом локального маршруту в громаді: до кого можна прийти, яка громадська організація знає людей і процедури на місці. На його думку, карта спрацює тоді, коли хаби самі шукатимуть контакт із ветераном.
Ілля звертає увагу: «Було б ідеально, щоб громади зробили дорожню карту. Ветеран звільняється, і йому одразу зрозуміло, куди звертатися з пенсією, лікуванням, юридичною допомогою, де є громадські організації. У різних громадах різні можливості, тому карта має бути на рівні району або громади. Але хаби не мають чекати, поки ветеран сам до них звернеться. Треба самим телефонувати, шукати спосіб залучити, а якщо не справляються — працювати з громадськими організаціями. Багато ветеранів або не знають про можливості, або думають: «Я вже звертався, мені не допомогли, навіщо знову йти?»
Ілля бачить різницю в ставленні різних громад. Десь місцева влада сама телефонує ветеранській організації, коли готує подію чи шукає людей для спільної роботи. Десь пропонує ГО «робити щось своє» без ресурсів і без включення в рішення. Так визначається, чи буде ветеранський осередок впливати на життя громади, чи лишиться ініціативою на ентузіазмі кількох людей.
«Є мери, які одразу кажуть, що готові долучатися й допомагати. Коли вони щось проводять, телефонують до нас, щоб ми залучали хлопців і також допомагали. А є ті, хто каже: «Ви там собі щось робіть, якщо що — набирайте». Громади по-різному ставляться до такої роботи. Але ветеранські осередки мають бути в діалозі з місцевим керівництвом: пояснювати, де не працює доступність, де немає інформації, де людину просто не підхоплюють після служби», – зазначає Ілля.
Він додає до цієї формули ще один практичний вимір — адаптацію самого міста. Його приклад стосується доступності бізнесів для людей із порушеннями мобільності. Це питання того, чи готова громада бачити в людині, яка повернулася з війни, покупця, працівника, підприємця і мешканця:
«Бізнес має розуміти, що ветеранів буде все більше. Відкривається багато кав’ярень та інших закладів, але мало хто думає, як туди потраплятимуть люди з порушеннями мобільності. Має бути доступ. Це питання громади, держави й законодавства. Ветеранські осередки на рівні громади мають доносити це до місцевого керівництва: визначати недоступні об’єкти й вимагати, щоб питання вирішували. Це має відбуватися на всіх рівнях».
На питання, що правильніше — «повертати ветерана в суспільство чи будувати суспільство разом із ветеранами», Ілля відповідає без паузи:
«Будувати суспільство разом із ветеранами. І суспільство також має готуватися до їхнього повернення. Ветеран — це людина з дуже великим досвідом. Це людина, яка віддавала свій час і своє здоров’я. У першу чергу мають бути повага й розуміння того, скільки ветеран віддав, щоб інші могли тут спокійно жити».
Третій формат – простір, який ветерани роблять самі
Андрій Ратушний — ветеран, голова громадської організації «Асоціація ветеранів «Плече побратима»», заступник голови Ради ветеранів Фастівського району. В 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, пішов добровольцем, служив у 101-й бригаді територіальної оборони ЗСУ, де був гранатометником і кулеметником, після навчання став бойовим медиком. Воював, зокрема, на Луганщині, Сумщині та Донбасі. Після тяжкого поранення під Бахмутом довго лікувався, а згодом повернувся до громади й створив ветеранську організацію та локацію у Боярці.
Він проводить екскурсію простором громадської організації: «Це привезли хлопці, це віддали небайдужі люди, це допоміг знайти місцевий бізнес». За дверима власноруч створеного простору вже понад рік функціонують кабінети, проходять живі заходи, на стінах висять прапори підрозділів, військові побутові речі, дитячі малюнки й світлини ремонту. У його розповіді відчувається, як ветеранська ініціатива виростає з потреби діяти після власного поранення й лікування.
Андрій говорить: «Ці ветерани своїми руками зробили все, що ви бачите тут. Це була занедбана ділянка. Я взяв її в оренду, створив громадську організацію. Після поранень мене списали, я довго лікувався, потім прийшов до голови громади й сказав, що треба щось робити. У цьому просторі немає ні копійки бюджетних коштів: усе зроблено своїми силами, з допомогою донорів, небайдужих людей, місцевого бізнесу й тих, хто підтримав матеріалами. За рік ми зробили місце, де можна просто прийти й поговорити».
Довіра виникає у спільноті
У Боярці цю саму логіку видно у фізичному просторі. Тут працює фахівець супроводу ветеранів із комунальної системи, занурений у неформальне ветеранське середовище. Фокус уваги – на довірі, адже сама наявність державних сервісів ще не гарантує, що людина переступить поріг.
«Держава будує сервісні хаби, однак це – надання послуг, а справжня потреба є інша. Хлопці не хочуть іти туди, де не довіряють. Ветеран може довіряти тільки ветерану: нас цього навчила війна і те, де ми всі побували. Нема довіри — нема бажання навіть іти, людина краще вдома закриється. А тут вона може прийти без формального приводу, між собою поговорити, кави попити, просто розслабитися й відпочити. І важливо, що тут немає жодного політичного прапора», – зазначає Андрій. І перелічує людей, які проходять через простір: ветерани й чинні військові, їхні дружини, діти, родини загиблих, переселенці, молодіжні ініціативи.
Він говорить про це як про одну екосистему, де ветеран пов’язаний із родиною, а громада будує політику разом із ядром ветеранського руху:
«Тут не тільки ветерани. Тут ВПО, Рада молоді, молодь, сім’ї військових – чинних, ветеранів, діти, дружини загиблих. Ми проводимо заняття для дітей і підлітків, тактичну медицину, мінну безпеку, патріотичне виховання. До ветеранів ми часто йдемо через це коло: спочатку діти, потім дружини і вже через це витягуємо ветеранів. Коли є сім’я, коли є своє оточення, людина не випадає з життя так легко».
Андрій має просту відповідь на запитання, що відрізняє «приміщення» від «спільноти». Люди мають залишити в ньому власну роботу, власні правила і власний напрям. Інакше навіть добре облаштований хаб лишається «сервісною кімнатою» із інформуванням на стіні.
«Починав я сам. Кинув клич хлопцям – і команда ставала все більшою. Не просто кістяк треба зібрати, а людині даєш напрям і вона має його вести. У мене зараз кістяк із хлопців, які повернулися з полону. Це люди, які втратили все, але не здоровий глузд. Вони розуміють, що країну нам усім треба піднімати разом. Важливо залучити самих хлопців, коли будується простір. Тоді ветеран сам знає, для чого й що робить», – переконаний Андрій.
Команда регулярно привозить ветеранів із реабілітаційного центру, організовує спортивні виїзди, зустрічі, заняття для дітей.
«Кожні два тижні ми забираємо хлопців із реабцентру, привозимо сюди, робимо ветеранський плов, граємо в дартс, теніс, шашки, шахи. Просто спілкуємося. Дуже важливо не лежати в лікарні весь час, а приїхати й побути серед своїх. Ми займаємося спортом: їздимо на гольф, є футбол, волейбол, теніс. Спорт дуже допомагає, бо там тиша, відпочиваєш. Хлопці без ніг теж грають. Це для того, щоб людина ще щось для себе знайшла і не залишалася сама вдома», – ділиться досвідом Андрій.
Коли є довіра й перший контакт, розмова переходить до практичної частини: юристи, працевлаштування, бізнес, навчання. Саме тут ветерани часто стикаються з відчуттям хаосу: людина може отримати консультацію, але не знати, хто проконтролює наступний крок; дізнатися про можливість навчання, але загубитися між заявою, документами й відповідальними працівниками.
Андрій переконаний: «Після родини ветеранові потрібен хороший юрист. Спочатку ми шукали юристів, а зараз юристи самі до нас звертаються: давайте будемо допомагати ветеранам. Але ми маємо знати, як людину ведуть. Бо консультація – це одне, а коли справа доходить до суду, виплат, документів, там ветеран не може залишитися сам».
Після поранення або кількох років війни людина часто не повертається до попередньої професії. Потрібні чесна розмова з роботодавцями, перенавчання і роль, у якій досвід ветерана сприймається як ресурс для громади.
«За чотири роки все змінилося. Часто хлопці вже не можуть займатися тим, чим жили раніше. До нас звертаються підприємці, але спочатку вони побоювалися ветеранів: не знають, як поводитися, бояться флешбеків, думають, що людина може щось зробити не так. А хлопцям потрібна робота, іноді — зовсім інша, ніж була до війни. Ми говоримо з бізнесом за принципом win-win: у них є працівники-ветерани, сім’ї загиблих, чинні військові; ми можемо допомогти з питаннями, які в них виникають, а вони допомагають утримувати простір і створювати можливості», – зазначає Андрій.
До розмови долучається Марина Олексіївна — клінічна психологиня, травматерапевтка, супервізорка й тренерка:
«Перед сенсами в новому житті треба знайти точки опори. Найгостріше — родина. Якщо людина втратила родину, тоді потрібне найближче оточення, спільнота. Важливо, до якої спільноти вона потрапить, які там цінності й чи збігаються вони з цінностями самої людини. Соціальний аспект дуже гострий: це взаємодія із суспільством, здатність бути реалізованим. Ветеранські простори якраз можуть дати таку точку опори. Спілкування з побратимами, підтримка родини, хобі, спорт — це частини задоволення головних потреб. Спершу потрібна стійкість, а вже потім людина може шукати й формувати себе нового».
Марина говорить і про іншу ризиковану тезу – вимагати від людини швидко знайти «нову місію». Ветерани повертаються з дуже різним досвідом, різними пораненнями, різним фінансовим і сімейним становищем. Один має куди повертатися, інший мусить будувати все заново. Тому, за її словами, професійна допомога має бути індивідуальною, а “рівний – рівному” вже входом до неї, коли людина готова:
«Не кожен фахівець одразу підійде кожному ветеранові. Комусь підійде одна людина, комусь її голос або спосіб роботи не підійде — і треба шукати далі, як із лікарем. Групи за принципом «рівний-рівному» справді працюють, але якщо є потреба, людина має доходити до психолога чи психотерапевта. Головне – це не нашкодити й не змушувати людину робити вигляд, що все вже добре. Етап зростання починається з безпеки, родини, тіла, контакту з собою й із людьми поруч».
У співпраці з місцевою владою Андрій принципово відокремлює партнерство від підпорядкування. Його позиція: ветеранська спільнота має лишатися суб’єктною, без перетворень на «політичні фото»:
«Якщо мені треба допомога, влада має допомогти: з простором, матеріалами, контактами, партнерством. Але не треба ходити й кричати, що нам усі винні, і не треба розвішувати прапори. Я руку потиснув, подякував, а хлопці самі бачать, хто реально допомагає, і самі роблять висновки. Ветерани мають бути спільною відповідальністю громади».
Ще одна вразлива точка ветеранських спільнот — фінансування роботи команди. Простір можна відремонтувати зборами або матеріалами, але його довго не втримає одна людина, яка щодня шукає кошти й водночас проводить зустрічі, домовляється з юристами, бізнесом і донорами. Ратушний говорить про це із власного досвіду, що волонтерство дало старт, але для стійкості потрібні оплачувані ролі та зрозуміла модель партнерства:
«Поки майже все тримається на волонтерських засадах, а людям треба їсти, годувати сім’ї. Не вистачає не просто рук, а людей, яким можна дати напрям і які зможуть його вести. Ми говоримо з бізнесом: якщо вони мають ветеранів, сім’ї загиблих, чинних військових, ми можемо допомагати з питаннями, які в них виникають; вони можуть раз на місяць підтримати простір. Це має бути win-win. Гранти теж потрібні, але спочатку треба побудувати механізм, показати, що він працює, а тоді брати на себе більші зобов’язання й відповідальність».
У фіналі Андрій формулює це як модель, яку можуть підхопити інші громади:
«Такі простори мають бути в кожній громаді — по два-три. Для старта потрібні хоча б двоє-троє ветеранів, ветеранки чи родини, які готові щось вести. Я готовий показати свою модель, поділитися досвідом. Це не про франшизу. Це про те, щоб у громадах були місця, куди люди приходять не тільки отримати послугу, а й жити, діяти, об’єднуватися. Влада не повинна розвішувати прапори й робити все для галочки. Вона має допомогти простором, партнерством, ресурсом, а далі дати людям можливість самим нести відповідальність».
Олексій Мельниченко
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)