Ветеранська політика в Україні часто оцінюється за кількістю програм, виплат, пільг та отриманих статусів. Але сам факт наявності такої допомоги ще не означає, що ветерану стало легше повернутися до цивільного життя. Дослідження реінтеграції ветеранів IREX за 2024 рік показує низку проблем, із якими захисники та захисниці стикаються після демобілізації. Серед них — бюрократія, складний доступ до психологічної допомоги, проблеми з працевлаштуванням та соціальна ізоляція.
Про це повідомляє Богдана Левицька в колонці 24 каналу.
“Можна створити десятки програм підтримки й отримати систему, в якій ветеран усе одно не знає, куди звернутися. І значною мірою саме так вона і працює зараз”, — зазначає авторка.
Однією з основних потреб ветеранів після повернення до цивільного життя дослідники називають відчуття визначеності щодо майбутнього, визнання військового досвіду та повагу до служби. Водночас ветерани розповідали про складні бюрократичні процедури та нестачу інформації про доступні послуги. Зокрема, йдеться про реабілітацію та психологічну допомогу. Окремі процедури вимагають від людини відвідувати кілька різних установ. Отримання деяких довідок може займати два-три тижні. Проблема полягає не лише в кількості послуг, а й у тому, наскільки легко ними скористатися.
Ще одна проблема — доступ до психологічної підтримки. У дослідженні IREX зазначають нестачу місць, де ветерани можуть отримувати психологічну допомогу за місцем проживання, а також дефіцит фахівців, які мають досвід роботи саме з ветеранами та їхніми родинами. Є й проблема довіри. Частина ветеранів не довіряє цивільним або державним психологам.
Окремо дослідники звертають увагу на відсутність єдиної системи оцінювання ефективності психологічної допомоги. Тобто важливо не тільки порахувати кількість проведених консультацій, а й розуміти, чи справді вони допомогли людині.
Після служби ветеранам часто доводиться шукати нову професію або перекваліфіковуватися. У дослідженні ветерани та представники ветеранських організацій говорили про неможливість частини захисників повернутися до попередньої роботи, зокрема через отриману інвалідність.
Серед інших проблем — обмежений перелік професій у центрах зайнятості та упередження роботодавців. Зокрема, ветерани стикалися зі стереотипами про те, що вони можуть бути «агресивними», «проблемними» або «непередбачуваними». Тому саме працевлаштування ще не означає успішної реінтеграції. Важливо також, чи відповідає робота навичкам людини, чи забезпечує достатній дохід і чи може ветеран залишатися на цій посаді тривалий час.
Ветеран після демобілізації повертається не лише до роботи чи лікарні. Він одночасно повертається до родини, друзів, звичного побуту та цивільного суспільства. Тому проблеми часто пов’язані між собою. Стан здоров’я може впливати на можливість працювати. Відсутність роботи — на фінансове становище та стосунки в родині. Психологічний стан — на спілкування з близькими та друзями. Ветерани також описували відчуття дистанції між собою та цивільними, скорочення кола знайомств і складнощі з поверненням до звичайного сімейного життя. Водночас наслідки війни відчувають і члени родин ветеранів. Вони можуть жити з постійною тривогою, хронічним стресом та власним травматичним досвідом.
Україна створює систему ветеранської політики під час війни, а не після її завершення. Тому чекати остаточного закінчення бойових дій, щоб займатися реінтеграцією, неможливо. Ветерани вже зараз повертаються додому, шукають роботу, проходять лікування та реабілітацію, створюють родини, відкривають бізнеси, навчаються або змінюють професію. Для частини людей після насиченого військового життя цивільне середовище може здаватися менш змістовним. Це також може ускладнювати адаптацію та впливати на соціальні зв’язки.
Ключовим показником має бути не кількість створених програм, а те, як вони змінюють життя конкретної людини. Наприклад, замість питання «скільки ветеранів працевлаштовано?» варто дивитися, скільки з них мають стабільну роботу та достатній дохід через рік. Так само важливо оцінювати не лише кількість психологічних консультацій, а й результат допомоги.
У дослідженні IREX ветерани критично оцінювали частину чинної системи пільг, яка формувалася ще до повномасштабного вторгнення і не завжди відповідає сучасним потребам. Серед рекомендацій — переглянути систему так, щоб підтримка була менш формальною, але більш доступною та допомагала ветеранам відновлювати самостійність. Для цього, зокрема, потрібна зрозуміла дорожня карта — від демобілізації до повної реінтеграції. Ветеран має розуміти, куди звертатися, які послуги йому доступні та хто відповідає за їх надання.
“Необхідно створити єдину зрозумілу дорожню карту, яка супроводжуватиме ветерана від демобілізації до повної реінтеграції та пояснюватиме політики, послуги й відповідальних на кожному етапі. І тоді успіх держави виглядатиме не як найдовший перелік ветеранських пільг. А як ветеран, який має здоров’я, достатній дохід, близьких людей, соціальні зв’язки, можливість розвиватися і планувати майбутнє. Який знає, що система підхопить його тоді, коли це буде потрібно. Але якому не потрібно щодня доводити державі, що він ветеран, щоб мати нормальне життя. Бо пільги, програми, виплати та послуги – це лише інструменти. Кінцевий результат – людина, яка після війни має не просто підтримку. Вона має життя”, — резюмує Богдана Левицька.