В Україні ветеранська політика перетворилася на ідеальний зразок того, як влада вміє красиво звітувати про турботу, але повністю провалювати її на практиці. Поки з трибун лунають гучні слова вдячності, реальні люди — бійці, які повернулися з фронту, поранені з інвалідністю та родини загиблих — щодня б’ються об стіну чиновницького хаосу.
Цифри у звітах виглядають солідно. За словами ветерана та адвоката Олега Поліщука, 2024 році на ветеранів виділили 10,7 мільярда гривень, у 2025-му — 13,5 мільярда, а на 2026 рік у бюджет заклали рекордні 18,9 мільярда. Збільшуються гранти на бізнес, запускаються цифрові платформи на кшталт “Ветеран Pro”, відкриваються нові хаби. Але мільярди на папері не означають роботу системи. Бо довіра вимірюється не кількістю нулів у кошторисі, а тим, як до людини ставляться в державних кабінетах. А там усе погано.
Бюрократія, хаос та закони з минулого століття
Сьогодні головний ворог ветерана в тилу — це внутрішній бюрократичний ад. Навіть у парламентському комітеті з питань фінансів визнають: армію колишніх військових просто добиває байдужість та хаос у міністерствах.
Аналітики Українського інституту майбутнього заявляють прямо: реальної програми реінтеграції ветеранів в Україні не існує. Замість неї є чотири проблеми: непрофесіоналізм, тотальна бюрократія, корупція на місцях і байдужість чиновників.
Чому так відбувається? Ось кілька очевидних причин:
- Закони з іншої епохи. Базовий закон про статус ветеранів ухвалили ще у 1993 році. Його писали в логіці підтримки учасників старих радянських воєн, а не для країни, яка веде війну на виживання. Тому там досі прописані такі “актуальні” речі, як пільги на встановлення домашнього дротового телефону або знижки на скраплений газ для опалення. Уряд намагається переписати цей архаїзм, але старі норми досі діють паралельно з новими спробами реформ.
- Міністерство-трансформер. Державне управління цією сферою штормить. Лише за останній рік Міністерство у справах ветеранів спочатку вирішили ліквідувати та приєднати до іншого відомства, а потім скасували це рішення і повернули все назад. Коли орган, який відповідає за мільйони життів, трясе від постійних реорганізацій, про яку стратегію може йти мова?
Страшна ціна бездіяльності: мінус 200 мільярдів доларів і ризик для вулиць
Якщо систему не змінити негайно, наслідки будуть катастрофічними для всієї країни. Дослідження “Між фронтом і майбутнім” змоделювало ситуацію до 2030 року. Прогноз шокує. Через відсутність нормальної адаптації Україна за 5 років може втратити до 5 мільярдів людей — через еміграцію за кордон, хвороби та високу смертність серед тих, кого держава кинула напризволяще. Економіка через це недоотримає до 200 мільярдів доларів ВВП. Замість того, щоб вкладати гроші в розвиток людей, держава витрачатиме 2–3% ВВП щороку на “гасіння пожеж”: суди, лікування запущених хвороб і боротьбу з кризою.
Психологічна допомога: коли недовіра вбиває
За даними експертів, від 20% до 40% військових потребують психологічної допомоги, а симптоми гострої травми мають до 80% захисників. ПТСР розвивається у кожного п’ятого, хто пройшов через бої.
Психологи та гарячі лінії ніби є, але ветерани туди не йдуть. Чому? Бо немає довіри. Люди бояться стигми, засудження або того, що звернення закриє їм шлях до кар’єри. Ця ж тривога передається родинам, які змушені жити поруч із нелікованою травмою без жодної підтримки.
Це вже не просто питання “соціалки” — це питання безпеки на наших вулицях. Світовий досвід доводить: якщо не допомагати людям із важким бойовим досвідом інтегруватися в цивільне життя, у суспільстві стрімко зростає рівень домашнього насильства, алкоголізму, самогубств та криміналу. Це не означає, що ветерани є загрозою — абсолютна більшість із них є законослухняними громадянами. Але та невелика частина, яка отримала важку травму і залишилася без допомоги, опиняється в зоні колосального ризику. Жодна поліція чи суди не здатні зупинити наслідки, які мала б попередити профілактика.
Ветеранська політика — це частина нашої оборони
Турбота про ветеранів — це не благодійність, яку можна відкласти на потім. Це частина суспільного договору. Держава закликає людей ризикувати життям на передовій, гарантуючи, що після повернення (або в разі поранення чи загибелі) про них і їхні сім’ї подбають.
Коли цей договір порушується через черги, хаос у міністерствах та безглузді довідки, руйнується головне — готовність наступних поколінь захищати цю країну. Без чіткої системи, реальної реабілітації та поваги жодне збільшення бюджетів ситуацію не врятує. Нам потрібні дієві інституції, а не красиві звіти.