У Луцьку ветерани, які повернулися з фронту після поранень, часто потрапляють у пастки власних під’їздів. Вийти на вулицю для них — майже спецоперація, адже у будинках немає нормальних пандусів або вони зроблені так, що ними неможливо користуватися.
Про це говорить фахівчиня з супроводу ветеранів Вікторія Ластівка.
За її словами, ситуація тягнеться не перший рік. Ветерани звертаються до влади, пишуть заяви, пояснюють свої потреби. Але результатів майже немає. Деякі бійці особисто приходили або зверталися через фахівців із проханням облаштувати пандус. Проте далі звернення справа не рухалась.
Один із випадків, який згадує фахівчиня, стосується Володимира. Він особисто звертався до місцевої влади з проханням облаштувати нормальний пандус, але реакції, за словами Ластівки, фактично не було. На відео, опублікованному Вікторією видно під’їзд Володимира, в якому немає навіть натяку на адекватну інклюзивність.
“Та то я зняв той пандус, він заважав мені ходити”, — жартує чоловік, очікуючи, поки йому допоможуть подолати сходи.
Хоча навколо ветеранської теми в місті з’являється багато громадських активностей. Але частина з них більше схожа на публічні проєкти для звітності: події, фото, дописи у соцмережах. А от реальної допомоги для ветеранів по факту немає.
“Цирк. В медіа просторі одні наради, збори. Обговорили те, обговорили інше. Дії де? Збори, озвучте проблеми в мільйонний раз. Ми вас послухаємо. Створені громадські організації під шумок, які «показують» свою роботу з ветеранами. Фоткаються не перефоткаються. Дії де?”, — пише Вікторія.
Ще одна проблема — житло і реєстрація. Частина ветеранів не має постійного місця реєстрації. Через це вони не можуть отримати частину пільг або взагалі потрапити в міські програми підтримки. Є й проблема з тимчасовим житлом. Його або не вистачає, або воно не передбачає можливості нормально зареєструватися.
Вікторія Ластівка каже, що довго намагалася говорити спокійно і “в робочому режимі”, але ситуація зайшла надто далеко. Проблеми, за її словами, тягнуться ще з 2023 року, і досі не вирішені:
“Розчарування. Жалюгідні ситуації. Це не про повагу. Ми не готові зустрічати ветеранів після тяжких поранень. <…> Я дуже довго зберігала тишу і намагалась бути спокійною, виключно через те – бо коли дивишся в очі військовим, які лишили своє здоровʼя стає соромно за цю бездіяльність”.