Сину,ти чуєш мене?,-зв‘язок перервався і у слухавці лунали лише довгі гудки. Як краплі води, вони розмірено відбивались в її серці,відраховуючи секунди.
Брате, чому? Вона впала біля його тіла, розуміючи,що вже нічого не зробити…Її дихання на мить зупинилось від усвідомлення того,що могла зарадити,та не встигла,не змогла.
І таких багато. Лік йде на сотні, тисячі.Тих, хто пішов за межу за власним бажанням. Бо не зміг забути, прийняти, змиритись з тим, що пережив. Бо неможливо повернутись з війни і наступного дня жити так, ніби нічого не було. Життя ділиться на «до» і «після». І цю правду треба прийняти, побачити і боротись. За те, щоб момент «після» не закінчився занадто рано.
На відстані дзвінку
За статистикою, життя самогубством покінчило понад 1000 армійців. Це і діючі військовослужбовці і ветерани. І це дуже приблизна цифра. На жаль, точні статистичні дані засекречені.
Гаряча лінія довіри Lifeline Ukraine почала функціонувати 14 жовтня 2019 року. Її відкриття—велике, як для засновника, ірландця Пола Ніланда, так і для всіх, хто долав цей шляхо поряд із ним.
Його команда—психологи, які побували в АТО, дружини військових, капелани. Люди, які вислухають, і, головне, зрозуміють. Бо бачили, відчували, переживали те, що і людина на другому боці лінії.
Дзвонять з багатьох причин – самотність, нерозуміння близьких, втрата роботи, відчуття, що тебе не сприймають в суспільстві, стан «поламаності».
Зі слів одного з військовослужбовців, який побажав лишитись анонімом: «Ти повертаєшся звідти іншою людиною, з іншим мисленням і поглядами на життя. Ти стаєш більш цинічним, життя втрачає кольори, усе стає чорно-білим. Але, знаєш, коли вертаєшся додому, глибоко всередині наростає радість від того, що тебе чекає сім‘я, що скоро побачиш коханих, обіймеш їх, усвідомиш, що не сам. Правда, радість ця швидко поступається місцем страху—за майбутнє, чи зможу адаптуватись, забути чи хоча б змиритись з усіма тими жахами, які назавжди лишаються у пам‘яті та серці. А ще відчуваєш гордість, героїзм. Чомусь, здається, що люди мають відноситись до тебе, як до героя, це ж нормально, правда? Ми ж ціною свого життя захищаємо мирне населення. Та, насправді, всі реагують або байдужістю, або дивляться як на мавпочку в зоопарку— в очах суміш цікавості і страху. Багато хто говорить,що ніхто пене туди не гнав, сам захотів, а тепер усі мають перед тобою бігати… Але ж, якщо усі будуть так думати ,хто з піде на війну? Намагаюсь щось довести, але марно…Це сильно б‘є, викликає злість, розпач..безліч емоцій. А ще стає дуже образливо. Бо ти йшов на війну заради свого народу, країни, яким по суті цього не потрібно. Люди не цінують. Держава – лише робить вигляд, що ми їй небайдужі. Пільги? Так, не сперечаюсь. Та, хіба тяжко було спростити процедуру отримання тих самих пільг? Чому ми маємо вистоювати довжелезні черги за тим, що заслужили кров‘ю?
Деякі з моїх товаришів розлучились через деякий час після повернення… Жінки перестали їх розуміти, їх дратували зміни в чоловіках, і, замість підтримати, вони виставляли довгий список претензій, не розуміючи, що військовому потрібна підтримка і розуміння, плече, яке не дасть упасти… На жаль, жінки не витримували і подавали на розлучення..
Уявляєш, як це боляче і важко? Ти воюєш за своїх близьких, за простих людей ,за те, щоб вони жили у мирі, а по суті виходить, що це нікому не потрібно? Бо одна наша поява викликає відторгнення, замовляє людей вийти зі своєї зони комфорту… Для чого усе це, якщо життя поламане? Для чого жити далі?»
Насправді, військових, які повернулись із зони проведення бойових дій, дійсно, подекуди, не дуже сприймають в суспільстві. Багато роботодавців, почувши, що людина повернулась з АТО, відмовляють їй. Військовий відчуває, що єдине місце, де йому будуть раді—це війна. Як би сумно це не звучало. Тобто, єдиний вихід – або повернутись туди, де можеш загинути, або покінчити життя самогубством.
Саме для них —героїв, які розчарувались, існує Lifeline.
Це не психолог у прямому значенні цього слова. Так, подзвонивши на лінію, ви спілкуєтесь із людиною з психологічною освітою. Але ця людина швидше за все побувала там же, де і ви та знає не зі слів, що таке війна. Людина, яка спілкуватиметься з вами не бачитиме вас, не оцінюватиме вас, не ставитиме діагнозів. Вона вислухає. Стільки, скільки буде потрібно. Хвилину, п‘ять, годину, десять, дванадцять годин, щоб ви зрозуміли, що потрібні і важливі. Що самогубство—не вихід.
Ніхто, окрім нас
Ми зобов‘язані допомогти і врятувати. Родичі, кохані, друзі —ви перші повинні подати руку допомоги. Поговорити, вислухати, посміятись та поплакати разом. Дайте герою відчути, що він не зайвий на мирній землі, що його люблять і завжди чекають.
Якщо ваш коханий, брат, батько, син не йде на контакт, закривається, нервує, на бажає розмовляти та більшу частину часу проводить наодинці, порадьте йому подзвонити на лінію довіри. Наришіть номер і просто покладіть біля нього. Швидше за усе, ваш родич скептично до цього віднесеться, будьте наполегливими і водночас м‘якими, не заставляйте, але підштовхуйте.
7333-запишіть цей номер і при потребі дзвоніть. Деколи достатньо, щоб просто вислухали та дали пораду. Деколи один дзвінок, одна розмова може врятувати життя.
Військові рятують нас. Тепер наша черга.
Марія Сімоніченко