Поміж унікальних явищ, притаманних лише українській ментальності, згадують і волонтерський рух, який протягом останніх кількох років набув нечуваних масштабів. Зокрема, під час пам’ятних подій на Майдані. І, особливо, 2014 року, коли почалися сумно пам’ятні події в Криму і на Сході країни. Вітчизняне військо, як довелося визнати, тоді не мало навіть найнеобхіднішого для ведення успішної військової кампанії на захист територіальної цілісності держави. До шляхетної справи з підтримки армії тоді підключилися тисячі громадян, котрі буквально по крихтах збирали для військовиків найнеобхідніше…
ВАРТА ВТОМИЛАСЯ?
Коли нині хочуть оцінити масштаби волонтерського руху в Україні, то не безпідставно згадують тисячі безкорисливих людей, які в найтяжчі для держави часи підставили своє плече армії. Утім, визначити точну кількість волонтерів в України важко й нині, адже їхня кількість постійно зазнає змін. А дехто з них не афішують своєї благодійності. За різними оцінками, лише 2015 року в Україні займалися волонтерством майже 15 тисяч людей. А громадських організацій, які надавали армійцям волонтерську допомогу, було майже 2,5 тисячі. Усі вони разом зібрали мільйони грошей, відправили на передову і до медичних закладів, де лікують поранених та хворих військовослужбовців тощо, тисячі тонн гуманітарного вантажу. До допомоги армії підключилися і українські діаспори за кордоном.
Так насправді було. І оспорювати розмах волонтерського руху у перші буремні роки боротьби з сепаратистами, не береться ніхто. Але нині все частіше говорять про згортання волонтерського руху, різкому зменшенню чисельності тих, хто роками допомагав армії. У деяких областях і районах нині волонтерів залишилися одиниці. Приміром, як на Полтавщині. Чому згасає вогник благодійності?
Один із найдосвідченіших волонтерів Полтавщини 62-річний житель райцентру Лубни Костянтин Перекопний, дружина і син якого й нині служать у полку «Азов», кореспонденту «НОВА» розповів, що уперше прийшов до штабу волонтерів у Лубнах на початку 2014 року. Тоді там людей було, наче у вулику: десятки фермерів, підприємців і просто пересічних лубенців хотіли взяти участь у допомозі нашій армії.
«Траплялося, що наприкінці літа, коли зібрано врожай, на передову допомогу з нашого райцентру возили вантажними машинами. Тепер ця річечка пересохла, – скрушно хитає головою К. Перекопний. – Останнього разу, на початку липня 2020 року, я дуже довго і тяжко збирався, але от тільки наприкінці місяця вдалося все дістати і поїхати до хлопців на передову. Звідти замовили скоби, яких на передовій дефіцит, цвяхи, ковдри, матраци, питну воду тощо. Привіз ще олію, цукор, смаколики, туалетний папір тощо. Хлопці дуже зрадили! На жаль, на сьогодні залишилося буквально одиниці з числа благодійників, котрі практично допомагають волонтерам збирати все необхідне для передової…».
За словами ветерана волонтерського руху, багато хто з його колег і благодійників зійшли з дистанції з різних причин. Тепер все частіше можна почути, що волонтерська допомога була виправдана на початку війни, коли армія потребувала всього. А наразі, мовляв, держава непогано утримує військо, тож і збирати для вояків речі, харчи тощо, немає потреби. Згадують і військовий збір, які українці платять щомісяця. Це пристойні гроші. Тож, кажуть, що пожертви на армію не даватимуть, бо й без того платять податок. Деякі прямо заявляють, що військові нині отримують в зоні ООС по 27 тис. грн. на місяць, тож хай самі себе купують потрібне…
«А взагалі люди втомилися, війні не видно кінця, самі ледь-ледь виживають. Тому у Лубнах і залишилося всього пара фермерів і підприємців, які ще допомагають армії. І я один, який залишився з колись багато чисельного загону волонтерів у райцентрі. Думаю, що волонтерський рух незабаром припне свою діяльність…», – робить невтішний прогноз К. Перекопний.
Частково погоджується з ним і координаторка однієї з найчисельніших в Україні волонтерських організацій ГО «Полтавський батальйон небайдужих» Олександр Сиротенко. Свою волонтерську діяльність жінки почали у травні 2014 року і відтоді регулярно возять на фронт учасникам АТО/ООС найнеобхідніші речі – їжу, одяг, маскувальні сітки ,медикаменти, обладнання тощо. Проте, й цей струмочок пересихає, адже останнім часом волонтерам все важче збирати найнеобхідніше для передової.
«Так, активність волонтерського руху однозначно зменшилася. Це помітно навіть на прикладі нашої організації…, – погоджується О. Сиротенко. – Причин тут кілька. Перш за все, відпадає потреба у підтримці армії з боку населення, адже поступово матеріальне забезпечення армії таки покращується. Але говорити про остаточний занепад волонтерського руху, передчасно. Він, навіть якщо і зменшується у матеріальному аспекті – збір речей, продуктів тощо, то потреба в ньому все одно залишиться…».
О. Сиротенко констатує, що сьогодні відбуваються зміни у напрямках волонтерського руху. І це цілком природно, адже військовим та їхнім родинам і надалі буде потрібна, приміром, психологічна підтримка. Її і надалі активно надаватимуть волонтери.
«Отже, думаю, що волонтерство, яке народилося у тяжкий для армії 2014 року, існуватиме і надалі. Хай і у видозміненому вигляді…», – прогнозує дівчина.
БУЛО 300 «СПАРТАНЦІВ», А ЗАЛИШИЛОСЯ ТРИ ДЕСЯТКИ…
Ситуацію з волонтерським рухом, який, зокрема, на Полтавщині переживає не кращі часи, можна спостерігати і в інших регіонах. Тенденція до зменшення кількості безкорисливих і небайдужих до потреб армії поступово зменшується, як на Сході, та і на Заході України. Правда, цікаво, що українські діаспори за кордоном, як і раніше 2014 року, готові і надалі підтримувати військових та їхні родини. Що дає підстави для стриманого оптимізму щодо долі волонтерського руху. Зокрема, на Львівщині.
Власну точку зору щодо перспектив волонтерства в Україні, має і Вікторія Шинкаренко, учасниця бойових дій, координатор ГО ДАР «Допомога армії. Рівне», відома волонтерка з Рівного.
«Ми починали 2014 року, бо бачили, що держава не в змозі забезпечити військо і до перемоги нам дуже і дуже далеко, – пригадує вона початок своєї діяльності на волонтерській ниві. – Але сподівалися, що підтримаємо армію десь півроку-рік, а далі держава візьме на себе свої функції і забезпечить Збройні Сили патронами, танками, обмундируванням, харчами тощо. Але час минав, а держава все більше покладалася на волонтерів. За принципом: у них все добре виходить, тож хай і далі утримують армію…».
Так і сталося, констатує В. Шинкаренко. Волонтери перебрали на себе багато функцій, які мала виконувати держава. Тоді на Рівненщині було дуже багато людей, готових допомогти армії. Волонтери, дії яких координувала В. Шинкаренко, мали власний склад площею дві тисячі кв. метрів, майже 400 автомобілів тощо. Щодня на фронт з допомогою відправляли 5-6 вантажівок.
«Але сьогодні, на сьомому році війни, армія виросла з пелюшок і пішла, образно кажучи, у другий клас. Тож скільки можна масово збирати допомогу для війська? – риторично запитує волонтерка. – Немає вже такої потреби в продуктах, обмундируванні, господарчих приладах тощо, як в 2014-2015 роках. І нині просити допомогу від людей, які мають зарплату у 4-5 тис. гривень, аморально. Військові вже самі можуть зі своїми окладами купити собі, приміром, цигарки, шкарпетки або пляшку води тощо…».
Чи скоротилася кількість волонтерів на Рівненщині? Якщо дивитися на організацію «Допомога армії. Рівне», то так, – погоджується співрозмовниця журналіста. Разом з В. Шинкаренко в 2015 році волонтерством займалися понад 300 людей, переважно жінок. Сьогодні вона може зібрати не більше трьох десятків «активних багнетів»…
«Волонтерство трансформується. Сьогодні більше уваги потрібно приділяти не забезпеченню тих, хто перебуває в окопах – для цього є міністерство оборони, а тим, хто провернувся з війни. Їх багато, і чимало поміж них з скаліченою психікою. Це – наче міна уповільненої дії. Тому дуже великий попит нині на психологічну допомогу колишнім фронтовикам, та їхнім родинам або хворим дітям. Зосереджуємося саме на цьому…», – вимальовує перспективи волонтерства в Україні активістка з Рівного.
Отже, розквіт волонтерської діяльності в Україні, який припав на 2014 рік, нині потроху іде на спад. І з цим важко не погодитися. Хоча, як переконані оптимісти, нічого незвичного в цьому немає: на сьомому році війни в країні багато чого змінилося. Змінилися і люди, яких називають волонтерами. Вони зробили дуже багато для підтримання вітчизняної армії у найважчі для війська часи. Але готові допомагати й надалі. Як кажуть, візьмуть не кількістю, а якістю…
Олександр Брусенський, НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС