Про жінок-ветеранок, долі яких безжально обпекла війна на Донбасі, пишуть не дуже часто. Принаймні, порівняно з фронтовиками сильної статі. Хоча сьогодні лише у Збройних силах України служать на різних посадах понад 30 тисяч жінок. Але вони навіть на війні, як і мирному житті, все ще залишаються в тіні чоловіків, задовольняючись, як правило, другорядними ролями. Але далеко не всі. Так, чимало фронтовичок, котрі випробували себе в зоні АТО/ООС, об’єдналися в ГО «Жіночий ветеранський рух», і тепер проводять не гірше за чоловіків активну громадську діяльність. Зокрема, проголосивши своєю місією «передати Україну нащадкам у кращому стані, ніж ми її успадкували!».
Одна із загону таких активісток-фронтовичок, уродженка Черкащини, а тепер киянка Вікторія Ткач. Її бойова біографія, в принципі, типова для ветеранок, котрі сповна зазнали лиха в зоні бойових дій. Як сьогодні згадує дівчина, для неї нове життя, яке докорінно змінило не тільки погляди, але й характер, «почалося з Майдану і плавно перейшло у війну…». Спробувавши себе в ролі волонтера в буремний для України 2014 рік, Вікторія тоді ж започаткувала курси тактичної медицини для військових, а 2015 року і сама добровольцем пішла на фронт.
«Разом з іншими добровольцями працювала парамедиком у медичних бригадах, які забирали поранених з поля бою і евакуювали до госпіталю, де їм вже надавали кваліфіковану медичну допомогу, – згадує свій військовий шлях дівчина. – Першою точкою, де я «наживо» побачила війну, була Авдіївка. Потім були Попасна, Троїцьке, станиця Луганська, Світлодарська дуга, Мар’їнка, Красногорівка, Новотроїцьке, Богданівка…».
Після трирічного перебування на фронті, перед дівчиною, яка повернулася до мирного життя, постало питання: – Чим займатися далі? На війні все було зрозуміло і знайоме, а от в цивільному житті довелося знову звикати до простих, на перший погляд, речей. Не секрет, що сьогодні, коли скрізь панує безробіття, в українських жінок, котрі шукають своє місце в житті, вибору не багато. Принаймні, значно менше, ніж у чоловіків. Вікторія вирішила, що знову, як і на Майдані, і на війні, покладатиметься на власні сили. Зокрема, спробує себе в бізнесі. Вірніше, розпочне із відкриття власної справи. Вийде – добре, не вийде – картатиме сама себе… Тому адаптуватися до мирних буднів і нової професії почала із занять у Київській школі бізнесу.
«Це був ризикований крок, адже я майже не мала уяви з чого починати і яким саме підприємництвом зайнятися, – зізнається фронтовичка. – Мої знайомі та друзі, теж учасники АТО, порадили, а, вірніше, затягли до Київської школи бізнесу. 2018 року там саме реалізовували проект з підприємницької діяльності для ветеранів. Азам підприємництва навчалася три місяці…».
Під час навчання Вікторія остаточно вирішила, що пристане на пораду своєї матері, яка присилала їй на фронт сушені фрукти, і власну справу розпочне з виготовлення і реалізації так званих сушеників. На рішення виплинуло й те, що на фронті дівчині, як і її побратимам, дуже часто доводилося харчуватися нашвидкуруч. Переважно вермішеллю швидкого приготування або консервами. Саме тоді вона оцінила можливості і важливість так званого «швидкого» харчування. Яке, звісно, не замініть традиційних страв, але стає в нагоді в екстремальних ситуаціях. Остаточно В. Ткач зробила вибір на користь сушеників, коли захопилася альпінізмом і в походах разом з друзями, як правило харчувалися висушеними фруктами та м’ясом, що зберігалися у вакуумній упаковці. Щоб захистити в школі свій бізнес-проект потрібно було представити не лише теоретичне обґрунтування і мотивацію свого вибору, але й пред’явити вже готову продукцію. Тобто, сушенки. Але для цього потрібні були гроші, бо без сировини і спеціального технологічного обладнання виробити якісний продукт у привабливій і екологічно безпечній надійній упаковці практично неможливо.
«Бізнес розпочала разом з матір’ю, яка мала чималий досвід сушки фруктів. Допомагав і батько: його ми жартома називали технічним директором. А насправді він брався за все, де потрібна була чоловіча сила, – розповідає про свої перші кроки в своїй справі Вікторія. – Для започаткування справи вклала 10 тисяч гривень. На ці гроші придбала середнього класу сушарку, пристрій для нарізки продуктів, який називають слайсером. Хоча спочатку фрукти і м’ясопродукти нарізали вручну. Але це виявилося справою нелегкою і небезпечною. Готову продукцію пакували за допомогою прибору для вакуумної упаковки, який теж довелося купити…».
Продукцію ветеранки – випускниці Київської бізнес-школи, помітили і вже незабаром вона виграла грант проекту KSE. Грантові гроші вклали у розробку дизайну упаковок для продукції, дещо докупили з обладнання тощо.
«Сьогодні свою продукцію ми пакуємо у спеціальні пакети: із застібкою, вакуумні та звичні покупцям звичайні целофанові пакети тощо, – ділиться В. Ткач. – Тобто, намагаємося задовольнити будь-який попит на сушеники. Засушені фрукти, овочі і м’ясо користуються майже однаковим попитом. Готуємо і під замовлення. Приміром, коли група туристів збирається в похід, то можуть замовити в нас сушені продукти відповідно до раціону. До речі, моєю цільовою аудиторією і покупцями є активні люди, туристи, військові тощо. Тобто, наші сушеники купують люди, котрі живуть активним життям і, як правило, не мають часу готувати собі наїдки в робочий час…»
Читайте також:
Як і багатьох підприємців-початківців В. Ткач не оминула проблема оформлення свого статусу ФОП. Теорія, якій навчали в школі бізнесу, дуже відрізняється від українських реалій, де власне підприємство начебто зареєструвати не складно, але процес може розтягтися на роки через необхідність збирати силу силенну всіляких документів. Але загартований на фронті характер і прагнення відкрити свою справу, стали вирішальними для того, щоб сьогодні продукцію фронтовички, активної учасниці жіночого ветеранського руху, любителі сушеників «від Вікторії», які виготовляють у її фірмі SLICE&DRY’S, залюбки купували в магазинах. https://www.facebook.com/slicedrys/
За два роки заняття бізнесом наша героїня переконалася в тому, наскільки ця справа вразлива і її успіх залежить від багатьох обставин, які впливають на результат. Сьогодні, зізнається Вікторія, коли в світі лютує коронавірус і карантин обмежив можливості торгівлі, підприємцям дуже сутужно. Щоб залишитися на плаву доводиться шукати нових форм збуту продукції. Довелося опановувати мистецтво торгівлі дистанційно, вчитися збувати сушеники через соціальні мережі тощо. Але і за таких умов засновниця SLICE&DRY’S не забуває про соціальну складову свого бізнесу. В магазинах, де торгують сушениками, надають, зокрема військовослужбовцям, знижку на 10%. Сушеники передають лікарням тощо.
У планах ветеранки «просувати» сушеники вже і за межі України. Вікторія розповіла «НОВА», що її друзі-альпіністи з-за кордону, які приїздили до України, дуже схвально оцінюють продукцію SLICE&DRY’S. Це дає надії, що сушеники від «Сметани» знайдуть попит і за кордоном. Але для цього необхідно дуже багато зробити.
Та все ж, про «Сметану». Це позивний Вікторії, під яким її знали в зоні АТО. Чому саме «Сметана»?
«Моє псевдо з’явилося доволі банально. У соцмережах часто бігала картинка з котиком, який казав, що « ти жирненька і біленька, як сметанка». А в юні роки я була справді доволі пухкенькою, і навіть соромилася свого тіла. Навіть на пляж засмагати я не ризикувала ходити, залишаючись «біленька і жирненька». Але згодом я зменшила вагу з 72 до 60 кг і стала себе прекрасно почувати, займатися активно спортом. Але, як в юні роки, продовжую бути Сметанкою. Правда, друзі інколи жартують, що тепер я «обезжирена сметанка». До речі у моєї матері дівоче прізвище Бринза. Ось така у нас кисломолочна сімейка…», – сміється В. Ткач. Активістка жіночого ветеранського руху, фронтовичка, спортсменка, підприємниця…
Фото із сторінки у ФБ В. Ткач
Олександр Брусенський, “НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС”
Нагадуємо: