Служити не вмію, вмію воювати!, – Роман Кабашний

  Голова відокремленого підрозділу ГО «Спілка ветеранів АТО в Ізюмському районі». Це нова назва посади, яку він займає Роман та яка узгоджена після територіальної реформи. Раніше він керував районною організацією в Балаклії, зараз нічого не змінилося, окрім того, що тепер на Ізюмщині є кілька районних організацій і головою однією з відокремлених залишається ветеран АТО, а тепер і ветеран війни Роман Кабашний.

  Цю посаду він посів у 2017 році, коли обласна Спілка ветеранів стала створювати власну мережу в Харківській області. Роман тоді створював організацію в Балаклії, а створивши, очолив її. У ній до повномасштабного вторгнення налічувалося дві з половиною сотні ветеранів.

ДОБРОВОЛЬЦІ ЗА ПОКЛИКАННЯМ

– Романе, де здобував військовий досвід, щоб на певному етапі стати ветераном і учасником бойових дій?

– Це відбувалося в 2014–2015 роках у Добровольчому підрозділі «Слобожанщина». Коли почалася Антитерористична операція я кілька разів ходив до Комінтернівського, на той час, районного військкомату. Мені там відповідали, що ніякої війни немає й нікого призивати не будуть. І так продовжувалося аж до того часу, коли в кінці травня 2014-го я дізнався від знайомого, що формується добровольчий підрозділ. Цим займалися в тоді ще міліції.

  Я прийшов до кабінету в Будинку Алчевських, там були два комбати – Сергій та Андрій Янголенки. Сказав, що хочу захищати Батьківщину. Розповів, де служив. Продемонстрував фізичні навички. А далі приніс усі необхідні документи. Кілька днів тривала спецперевірка й після цього мене зарахувати до батальйону та відправили в зону проведення АТО.

– Що найбільше запам’яталося з того часу? Чим для тебе характерний цей період?

– Із дійсно приємних моментів пам’ятаю знайомство з прекрасними людьми – справжніми патріотами, фахівцями різноманітних професій. Там були професор, ювелір, був підприємець, люди великого бізнесу. Тобто українці ставали добровольцями за покликом душі, їх спонукала до цього лише необхідність захисту Батьківщини. І навіть відсутність професійних військових у підрозділі дозволяла здійснювати дива героїзму на полі бою.

  Із деякими побратимами я досі підтримую дружні стосунки, разом працюємо в Спілці ветеранів. Окремо хотів би відзначити Влада Якименка, Анатолія Козловського. Це люди, на яких можна покластися, з якими вже багато років пліч-о-пліч воювали, займалися громадською діяльністю, допомагали побратимам у цивільному житті.

– У яких бойових діях брали участь, за які населені пункти довелося воювати?

– Це була територія Донецької області. Утримували оборону в декількох населених пунктах. Брали участь у зачистці міста Волноваха після звільнення від окупантів. У нас тоді було дуже мало людей для такої масштабної операції – менше сотні. Але Сергій Янголенко зміг так організувати службу, що місцеві сепаратисти були переконані, що в місті знаходяться тисячі українських добровольців!

– Наскільки мені відомо, сьогодні Спілка ветеранів клопоче перед міською владою Харкова про присвоєння одній з вулиць міста імені загиблого героя Сергія Янголенка. Чому ви вважаєте, що ця людина заслужила саме таке увічнення пам’яті?

– Сергій, не вагаючись, ще в 2014 році став на захист держави. Те ж саме трапилося в лютому 2022-го. Він мав неабияку повагу в людей, у підпорядкованих йому бійців підрозділу, яким командував. Достатньо сказати, що військовослужбовці, які звільнилися шість-сім років тому, 24 лютого за його телефонним дзвінком приїхали до центру Харкова, щоб отримати зброю й піти воювати.

СВІЙ ЗА СВОГО

– Коли ти звільнився та з якої причини?

– Я звільнився в грудні 2015 року. Причин кілька. Я ніколи не був професійним військовим, а війна на той час перейшла в більш стабільне русло, з’явилися рубежі, лінія розмежування. Почала активно створювалася українська армія, відбувався наплив контрактників. Добровольці виконали нагальне завдання захисту країни й їхні підрозділи влилися до складу бригад ЗСУ. Люди почали служити. А я служити не вмію, я вмію воювати. Тому й прийняв таке рішення.

– А чим відрізняються ці два спрямування – служити й воювати? Я чув, що представники високих кабінетів з великими зірками на початку АТО очей не показували на фронт, а коли загроза минула, стали приїжджати, влаштовувати перевірки, вказувати, що рукомийник на передовій висить не під тим кутом.

– Так було завжди й так продовжується до сьогоднішнього дня. Тягар війни лягає на плечі простих бійців, а тилові командири отримують нагороди. Повне й якісне реформування армії – це справа майбутнього. А коли зараз треба подавати рапорт на рапорт щодо ще одного рапорту – це навіть не служба, а бюрократія.

– Чим займався демобілізований Роман Кабашний із 2015 до 2022-го?

– Ми з моїми побратимами створювали Спілку ветеранів. Мета її створення, яка була тоді, не змінилася й зараз: свій за свого. У нас своїми є кожен ветеран – член нашої Спілки. Коли люди звільняються, вони часто поняття не мають, чим слід займатися, які права їм надані чинним законодавством. Самостійно справитися з такою проблемою дуже й дуже важко. А в межах організації ці питання вирішуються спільно. Спочатку ми допомагали один одному. Далі залучили до цієї справи фахівців – юристів, психологів. Почали співпрацювати з державними службами та управліннями місцевого самоврядування.

РЕАЛІЇ ВІЙНИ

– Як саме дізнався про повномасштабну війну 2022 року? Де застала звістка, що агресор вторгся на територію України?

– Був удома в Балаклії. Мені о пів на п’яту зателефонував приятель із Салтівки. Сказав, що Харків обстрілюють. Для мене це не стало несподіванкою, ми були переконані, що війна буде. Тому в машині лежали речі, зброя. І я був готовий до будь-яких дій. Спочатку поїхав і заправив повен бак бензином. Дружині наказав збирати речі. А сам, як депутат селищної ради, разом з головою, зібрали депутатів і стали виробляти план дій. Завезли дрова в усі клуби та будинки культури, щоб, за відсутності електрики й газу, людям було де зігрітися.

  Ще зустрічався з тероборонівцями біля військкомату в Балаклії, а вже наступного дня, 25 лютого, був у військовій частині. Там визначили, що ми з кількома побратимами маємо скласти групу розвідки, повернутися в село Криничне під Балаклією та спостерігати за діями ворога.

– Отже ви були свідками захоплення загарбником цієї території?

– Так. Тут я хотів би розповісти про двох моїх друзів. Коли їхав до Харкова, до мене напросився місцевий мешканець Святослав Ткаліч. Я кажу йому, Славо, куди тобі, ти вже старий. А він відповідає, що в нього два сини воює, й він також не буде сидіти, склавши руки…

  Коли наша група розвідки потрапила в оточення, мені зателефонував друг Олександр Романенко й надав інформацію про розташування противника. Він бачив, як орки замінували дорогу й таким чином ми знали, де чекає небезпека та змогли об’їхати це місце. Можливо зараз це звучить смішно, але тоді, в березні, мені здавалося, що Сашко розвідував більше, ніж усі військові підрозділи разом взяті!

– А в звільненні Балаклійщини ти також брав участь?

– Так. Як розвідники, ми були залучені до підготовки Харківської операції, надавали дані про розташування ворога, про кількість озброєння, мінні поля. Перед початком наступу ми, зі Святославом Ткалічем відповідали за встановлення понтонних переправ через річку Крайня Балаклійка. Тоді ми так чекали початку штурму, так хвилювалися, що доби дві чи три взагалі не спали. Хотілося скоріше потрапити додому. А 5 вересня встановили переправу й опівночі почалася операція. На жаль, у перші години штурму троє моїх побратимів отримали поранення, а Дмитро Кур’янов з позивним «Корвін» загинув у бою.

– На скільки ворог був готовий до таких дій?

– Узагалі не був готовий. Тому тікав так, що було важко за ним встигнути. Кидав усе, що мав, і коли ми слухали перехоплення їхніх перемовин, це було шоу! Місцеві мешканці радо зустрічали нас. Хоча були й такі, які співпрацювали з ворогом і здавали йому всю інформацію. Так мого пристарілого батька тричі водили на розстріл за те, що в нього син атовець. Знущалися над тестем… Дуже сумно, що ці зрадники й зараз мешкають на Балаклійщині й відчувають себе комфортно, оскільки спецслужбам вони чомусь не цікаві.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ЦИВІЛЬНОГО ЖИТТЯ

– А колеги-депутати селищної ради всі витримали випробування на патріотизм?

– Ні, далеко не всі. Одна жіночка пішла на співпрацю й посідала посаду заступника голови окупаційної адміністрації. Деякі депутати також радо сприйняли окупацію. Зараз вони повтікали – хто в росію, хто до Європи.

– Чим закінчилася військова служба?

– Після року війни я звільнився. Необхідно було доглядати за батьком. Він і так мав слабке здоров’я, а після знущань трапився інсульт і тепер він знаходиться в тяжкому стані.

– Що сьогодні відбувається у відокремленому підрозділі Спілки ветеранів?

– Зараз мені відомо, що переважна більшість наших членів воюють. Скільки колишніх ветеранів повернеться, скільки буде нових, я не знаю. Тому зараз я практично сам займаюся цією діяльністю. Дістаю й відправляю побратимам на фронт медикаменти, військове спорядження, засоби захисту та маскування. Посприяв родині загиблого побратима отримати статус і виплату. Намагаюся допомагати інформацією тим, хто звільняється – щодо проходження ВЛК, отримання необхідних документів. Співпрацюю з головою Ізюмської районної адміністрації. Балаклійська міська військова адміністрація допомагала протягом усього часу повномасштабного вторгнення не тільки місцевим ветеранам, а й моєму підрозділу, який весь час стояв в обороні на Балаклійському рубежі. Із владою склалося повне розуміння, тому я впевнений, що наша організація буде й надалі плідно працювати!

Із ветераном спілкувався Олександр КУХАРЕНКО, НОВА: новини ветеранів

НАГАДУЄМО:

Кабмін зменшив кількість документів, які слід подати для набуття статусу учасника бойових дій