Президенство Зеленського повниться “новими” підходами, в яких слово “нові” не можна писати без лапок. Так подається і відступ, який цинічно називають “розведенням” (хоча доречніше було б називати “розводом”, терміном більш прийнятним у середовищі “нелохів”).
Україна восени 2014 року вже мала сумний досвід утворення “сірих зон”. Мінськом-1 передбачалося 30-кілометрове розведення військ (по 15 км на кожну зі сторін). В результаті всі 30 км “сірої зони” стали де-факто територією сепаратистів. З Широкиного, що здавалося б мало бути демілітаризоване, були обстріляні спальні райони Маріуполя, загинули цивільні. “Сіра зона” для російсько-терористичних військ стала базою для наступу на район Дебальцевого і Донецького аеропорту.
Завдяки “розводу” восени 2014-го Мінськ-2 зафіксував втрату Україною контролю над 5 тис.кв.км. Згодом звільнити в результаті боїв вдалося лише 24 кв.км.
“Розвод”-2014 додатково обтяжив головну помилку режиму Порошенка – неоголошення військового стану на Донбасі. Це до сих пір робить дії наших військових неоднозначними у західному юридичному просторі, адже армія не може використовуватися у “невійськових” операціях. Вже можна почути й формально обгрунтовані звинувачення України у трагедії з малайзійським літаком, адже наша країна не перекрила свій повітряний простір, як це належало б зробити у випадку військових дій.
Але помилки Порошенка нічому не навчили Зеленського. Наш 6-й президент пішов тим же шляхом, що і 5-й. Наразі розведення формально започатковане в Станиці Луганській та Золотому, з 4 листопада очікується в Петровському. В подальшому до “сірої зони” планують втягнути до 30 населених пунктів, в тому числі й визволені з боями і стратегічно важливі Широкине, Павлопіль та Піски.
Вже очевидно, що в Зе-команді немає людей, здатних реально оцінювати російську загрозу. Лише за обіцянку зустрічі в Нормандському форматі Зе-президент виявив готовність піти на кроки, які явно протирічать національним інтересам України (спроба імплементації формули Штайнмаєра та відведення військ). Складно зрозуміти, чого очікує Зеленський від Нормандської зустрічі, адже цілком очевидно, що окрім нових вимог від країни-агресора ми там нічого не почуємо. Стратегічно важливі позиції планують здати лише заради того, щоб почути нові російські “хотєлкі”.
Ми “безжалісно і безпідставно” заганяємо себе в клітку миру на російських умовах. Як відомо, якщо одна зі сторін не дотримується умов підписаного миру, то з’являються підстави до проведення спеціальної операції по примушенню до миру. У нашому випадку немає сторони, яка могла б виконати цю операцію в українських інтересах, адже ніяке НАТО цього робити наразі просто не буде. Але таку операцію цілком може провести РФ і в такому разі до миру примушуватимуть вже Україну. Комбінація не нова. Можна згадати грузинський досвід 2008-го. Навіть термінологія буде аналогічна.
Двоякість позиції колективного Заходу зумовлена двома факторами. З одного боку – бажанням відновити повноцінні торгові відносин з РФ (що економічно вигідно для західних країн). Але з іншого боку їм необхідно зберегти хоча б формальну видимість системи міжнародного права, уявність якої постійно демаскується діями РФ.
Тож наших західних “партнерів” (тільки в лапках) цікавить лише формальна сторона питання. Реальність поза сферою їх зацікавлень. Формула Штайнмаєра, відведення військ, Мінський і Нормандський формати переговорів – це саме те, що влаштовує і Захід, і РФ, адже це б’є тільки по позиції України, ніяк не торкаючи інтереси інших.
Нічого не змінює і факт порушення двох засадничих дипломатичних формул:
- “Нічого не погоджено, поки все не погоджено”
- “Будь-що, про що домовлене під тиском, є нікчемним від самого початку домовленості”.
Нічого хорошого з жодних дипломатичних переговорів не вийде допоки офіційний Київ не усвідомить, що:
- Міжнародне право не змушує нас йти на якісь поступки. Мінські домовленості для нас не є зобов’язанням.
- Весь договірний процес треба будувати на інших засадах, адже країна-агресор і жертва агресії апріорі не повинні розцінюватися рівноправними сторонами (в іншому випадку геополітичний розбій стає прийнятною практикою, а міжнародне право втрачає будь-яку силу).
- Засадничим положенням є визнання і несення відповідальності РФ за поточний стан речей.
- Україні потрібний цілком новий комплексний план дій.
Отже, говорити про будь-який переговорний процес на даному етапі безглуздо. У нас немає жодних підстав в поточних умовах сподіватися на результати, які б задовольняли Україну. Таким чином, єдиний прийнятний крок для нас – це блокада окупованих територій і зосередження на комплексному збільшенні власних потужностей. Спочатку – військових та економічних, і лише після цього варто думати про дипломатію. Забезпечення окупованих територій покладається на окупанта. Як це не прикро, але на певний час ми маємо усвідомити те, що Крим і частина Донбасу окуповані. Ми маємо покинути спроби взяти на свій бюджет те, що не можемо контролювати. Можливо цинічно, але це єдина можливість повернути ці території в майбутньому. Адже ліквідація лінії фронту лише перетворить на фронт всю країну. Війни закінчуються перемогою чи поразкою. Третього варіанту не буває.
Автор статі: Микола Кравченко “Крук”
