Російські політики і пропагандисти, наче за командою, стали обурюватися рішенням президента України Володимира Зеленського заснувати День спротиву окупації Криму та Севастополя. На заяву Зеленського негайно відгукнувся прессекретар російського президента Дмитро Пєсков, який сказав, що рішення Зеленського «жодним чином не відповідає дійсному стану справ навколо Криму». Зрозуміло, висловилися керівники структур влади окупованого півострова, журналісти, представники режиму Януковича. Але це ‒ передбачувана реакція.
Передбачувана тому, що в Москві переконали себе, що з часом про Крим в Україні забудуть, з окупацією змиряться. І те, що через шість років після окупації півострова ухвалене рішення щороку згадувати про цей злочин на державному рівні, не може не викликати сказ у Кремлі.
Але чого обурюватися? Росія намагається домогтися від України визнання того, що мала право на анексію частини її території без урахування думки української держави і громадян України. Визнання того, що міжнародне право та договори, підписані президентами України й Росії, не мають жодного значення. Яка держава може піти на таку ганьбу?
Тому думка про те, що з часом кримська рана зарубцюється і про півострів забудуть, помилкова. Крим не схожий на інші конфлікти на пострадянському просторі саме тому, що ні до, ні після анексії Криму Росія відкрито не претендувала на чужі території. Так, і Придністров’я, й Абхазія з Південною Осетією, і Донбас ‒ це відкриті рани. Але це рани, від яких можна знайти ліки ‒ або принаймні є ілюзія, що можна знайти.
А ліки для незагоєної рани Криму на тілі України, як Кощієва смерть, схоже, заховані у Кремлі, у найголовнішому кабінеті. Саме тому є чітке розуміння того, що ця рана на тілі України зажити не може, що вона болить і кривавиться.
Володимир Зеленський своїм указом просто ще раз підкреслив цю реальність. Реальність, яку бачать у Криму. Реальність, яку бачать в Україні. Реальність, яку бачать у світі. Реальність, яку рано чи пізно помітять і в Росії.
За матеріалами Крим.Реалії.