Герой цього матеріалу, учасник АТО Денис Жуковський, коли його запитають про бойові нагороди чи відзнаки від командування, називає себе рядовим війни. Мовляв, воював не за нагороди, а за совість. Колишній боєць 79-ї десантно-штурмової бригади до солдатських лав став наприкінці 2015 року. Високих посад не обіймав: служив водієм – електриком. 13 місяців «безвилазно» перебував в зоні АТО. Про поранення допитливим відповідає, що «Бог вберіг». І додає, що має контузію. Причому, не одну. Але, це так би мовити вади професії, адже в контужених «ходила» вся його батарея. Артилеристам інакше не можна, бо від безперервного грохоту гаубиць навіть абсолютно здорова людина через певний час починає відчувати проблеми зі слухом і шумами в голові…
Служба в армії, зокрема в зоні бойових дій, наклала відбиток не лише на характер чоловіка, але й допомогла з вибором справи, якою Д.Жуковський зайнявся після повернення до мирного життя. Правда, вибору особливого і не було, пригадує нині чоловік. Аби влаштуватися в мирному житті необхідно було виявити характер і наполегливість у досягненні мети, яку поставив перед собою. Конкретної цілі колишній солдат перед собою не ставив, розраховуючи на те, що все якось владнається, коли повернеться до дому. А коли повернувся, пригадав, що побратими, які залишилися на позиціях, просили його дістати хоча б одну-дві… душові кабінки. Так, саме звичайні і прості у побуті душові, бо з помивкою особового складу батареї в зоні АТО було завжди дуже складно.
«Звісно, зовсім немитими ми не ходили і свиней не нагадували. Але помитися й щось випрати з білизни, було дуже складно, – пригадує Д.Жуковський. – Ми якось звикли до такого стану речей, а от ті, хто прийшов після нас, в немитих ходити не хотіли. Тож і попросили мене, знаючи, що я звільняюся, десь роздобути пару душових і передати на передову…».
Прохання побратимів-фронтовиків, яке він поклав собі обов’язково виконати, відіграло вирішальну роль у виборі заняття після демобілізації. Коли після кількох невдалих спроб знайти душові кабінки, чи замовити їх в когось, вирішив зробити їх сам.
«Коли я звертався до когось з грошовитих людей з проханням допомогти бійцям на передовій і придбати душові кабінки, ті крутили носа і відверто казали, що це занадто дорого, – пригадує колишній артилерист. – Справді, знайти недорогі і прості душові, розраховані, приміром, для дачі, та ще такі, які розбираються, щоб їх можна було транспортувати, важко. Всі знають про дуже недешеві душові кабінки, які встановлюють у ванних кімнатах, а про мобільні душові, як для дач, не чули…».
Коли зрозумів, що потрібних кабінок знайти не вдасться, зв’язаний словом з побратимами фронтовик вирішив зробити душові самотужки.
«Принципово нічого складного в їхній конструкції не має, – пояснює Д. Жуковський. – Не варто було гнатися за оригінальністю, а просто впорядкувати ті саморобні варіанти душових, які я бачив на передовій. Там душові робили з підручних засобів і вони свою роль відігравали сповна…».
Зібравши кілька друзів-однополчан, Денис почав експериментувати. Кабінку слід було виготовити розбірною, щоб можна було возити з собою при частих змінах місця дислокації, без чого військовим не обійтися. Вона мала бути не занадто важкою і простою в експлуатації. Коли всі ці технічні «умови» обміркували, команда стала до справи. Замовлення для однополчан солдат виконав: душові кабінки відправили на передову. Цей момент також став і відправною точкою у біографії колишнього фронтовика, який вирішив продовжити роботу з металом. Велику допомогу вчорашньому солдату надали миколаївські активісти, котрі запросили його до створеного ними бізнес-інкубатора, де навчили основам підприємництва. Коли Д.Жуковський захистив свій бізнес-план, йому надали пільговий кредит у 50 тисяч гривень на відкриття своєї справи. Після чого «атовець» заснував у Миколаєві навчальне-виробниче об’єднання інвалідів антитерористичної операції «Булат».
«Спочатку робили, переважно, душові кабіни, удосконалювали їх Потім зайнялися пандусами для інвалідів, – пригадує свої перші кроки у підприємництві фронтовик. – Дізнався, як складно декому з побратимів виїхати на вулицю на інвалідному візку, тож почали експериментувати. Зробили, на мій погляд, вдалу модель, яка ідеально підходить для під’їздів наших багатоповерхівок. Відкидний пандус, полегшеної конструкції, або суцільний тощо. Інвалід навіть може і сам його відкинути в разі потреби…».
Важливу роль у становленні «Булату» відіграла вдало підібрана команда спеціалістів – в недавньому минулому учасників АТО. Робота по металу вимагає не лише неабияких зусиль, але й високої кваліфікації. За умов чималої конкуренції в обласному центрі на все це потрібно було зважати. Потроху асортимент продукції, яку випускав «Булат», розширювався. Побільшало і замовлень. Спочатку 70% продукції замовляли бюджетні установи Миколаєва і області – лікарні, соціальні служби, військові тощо, і тільки 30% – приватні. Згодом паритет змінився і наразі більшу частину металевих виробів замовляють приватні замовники. «Булат», створений вчорашнім «рядовим війни» розширював виробництво і географію збуту своєї продукції, про підприємство дізнаються все більше і більше людей вже і за межами Миколаївщини.
«Сьогодні асортимент нашої продукції значно розширився. Крім пандусів для мало мобільних груп населення та душових кабінок, ми почали виробляти вироби з тонкого листового металу, водостічні і кровельні елементи, обладнання для печей, душові кабіни для дачі, броньовані двері, контейнери для сміття з кришками, металеві ворота, вуличні урни, садові та паркові лавки, відливи для вікон, димоходи, підставки для взуття, поручні для людей з обмеженими можливостями, підйомні площадки для інвалідів, решітки віконні тощо, – не без гордості перелічує Д. Жуковський види продукції, яку освоїла команда «Булату».
Цьому слід було б радіти, але сам засновник підприємства дуже обережно ставиться до перспектив розвитку виробництва, адже вести сьогодні бізнес в Україні дуже складно. За словами фронтовика, особливо це відчуваєш, якщо починаєш з нуля, адже без стартового капіталу і ділових зв’язків на ноги не станеш.
«Звісно, якщо в тебе є «криша» – приміром, дядька заступник міністра тощо, то всі ці питання вирішуються швидко. А якщо нікого немає, то самотужки іти вперед дуже складно… Особливо, якщо вирішив зайнятися практичним виробництвом. А не смаженням горішків чи сухариків тощо десь у підвалі, чи навіть розливом горілки сумнівної якості, – пояснює Д. Жуковський. – У тому «бізнесі» великі гроші прийдуть дуже швидко. Перепродавати завжди легше, ніж створювати свою виробничу базу…».
Утім, констатує фронтовик, і з цим можна погодитися. Але, як не крути-верти, а вижити підприємцю нині можна лише тоді, коли знайдеться покупець на твій товар. Із замовниками сьогодні справи кепські: купівельна спроможність населення стрімко падає, люди купують тільки найнеобхідніше. «Булат» виживає, переважно, за рахунок замовлень на пандуси, бо без них дуже важко інвалідам і вони потрібні скрізь. Серйозного удару поряд з економічною ситуацією в країні, яка дедалі погіршується, завдав малим підприємствам і карантин. Через що більшість їхніх власників призупинили діяльність. Але оренду за виробничі площі все одне доводиться сплачувати вчасно. Влада може щось компенсувати, але лише державним підприємствам. А приватні в часи кризи борсаються самі по собі…
«Вже руки нібито опустилися, думаю, що вже не буду займатися цим бізнесом, бо все це так важко…, – з гіркотою у голосі говорить «атовець». – Але побратими підбадьорюють, говорять, що в мене виходить непогано тощо. Від цих слів я одразу розправляю крила, з’являються нові сили і бажання й далі робити щось корисне для суспільства і своїх побратимів, які залишилися на фронті і потребують нашої підтримки. Тож, ми працюємо, виробляємо продукцію, яка потрібна людям, беремо участь у соціальних проектах тощо. Важко, але цікаво! І я завжди пам’ятаю, що сталь, з якою я працюю, підкорюється лише сильним…».
Олександр Брусенський,
НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС.