Прапори перемоги

Для США головним театром бойових дій у Другій світовій війні був Тихий океан. На острові Іводзіма знаходився стратегічний аеродром японців. Восени 1944 р. командування Тихоокеанського флоту США почало планувати операцію із захоплення острова. Це мало відкрити американській авіації можливість бомбардувати головні острови Японії і нарешті завершити війну.

16 лютого 1945 р. розгорнулися найзапекліші бої за Іводзіму.

23 лютого 1945 р. американцям вдалося захопити стратегічну висоту острова – гору Сурібаті. Саме тоді п’ять американських піхотинців та один моряк підняли на горі американський прапор.

Найстаршим за званням серед прославлених прапороносців був сержант Майкл Стренк.

Він народився 1919 р. в селі Орябина на Пряшівщині (тепер Словаччина). Батьки майбутнього героя були лемками. У серпні 1922 р. родина емігрувала до США і оселилася в штаті Пенсильванія. Відтоді Міхал став американцем Майклом.

З початком Другої світової війни Майкла зарахували до Корпусу морської піхоти у Пітсбурзі.

З квітня 1942 р. сержант Стренк воював на Тихому океані, брав участь у боях з японцями на Соломонових островах і на острові Бугенвіль.

23 лютого 1945 р. шестеро американських військових підняли американський прапор на горі Сурібаті – найвищій точці острова Іводзіма. Цей історичний момент був зафіксований Джо Розенталем (на фото) на відомій нині фотографії «Підняття прапора на Іводзіма».

 

Через кілька днів після встановлення прапора на Іводзімі Майкл Стренк загинув. Він став жертвою “дружнього вогню”.

Бої за Іводзіму завершилися 26 березня 1945 р. Це була перша поразка Японії на її власній території.

Майкл Стренк похований на Арлінгтонському національному цвинтарі.

 

ОЛЕКСІЙ ПРОКОПОВИЧ БЕРЕСТ: ПРАПОР НАД РЕЙХСТАГОМ

 

Він загинув в 49 років, кинувшись на допомогу дитині, яка могла потрапити під колеса електропоїзда. Дитину врятував, а сам врятуватися з-під коліс не встиг.

 

Кінець квітня 1945 року. Кожній з дев’яти радянських дивізій третьої ударної армії, які брали з боями центр Берліна, радянське командування видало прапори з індивідуальними номерами. Дивізія, яка першою дістанеться Рейхстагу і захопить його, повинна була встановити прапор перемоги. Прапор за номером п’ять був виготовлений для 150-ї стрілецької ордена Кутузова Ідрицької дивізії, до складу якої входив полк полковника Зінченко. В ніч з 30 квітня на 01 травня 1945 року на даху будівлі німецького парламенту його встановили три людини – лейтенант Берест, сержант Єгоров і молодший сержант Кантарія.

Про це можна дізнатися з мемуарів безпосередніх учасників тих подій. Один з них – командир батальйону 756-го стрілецького полку капітан Степан Нєустроєв. Саме він зі своїми батальйоном першим пробився всередину Рейхстагу. Це було ввечері 30 квітня 1945 року. Через кілька годин до них пробрався командир їх полку полковник Федір Зінченко з декількома старшими офіцерами. Нєустроєв доповів про обстановку, але полковника цікавив прапор перемоги. Комбат став пояснювати, що його бійці вже встановили в Рейхстазі багато прапорів. «Не те ти кажеш, товариш комбат, – різко обірвав Зінченко. – Я питаю, де прапор військової ради армії під номером п’ять? », – згадував цей епізод Нєустроєв. Офіцери, що супроводжували Зінченко, доповіли, що це прапор поки що в штабі їх полку, що розмістився в одному з сусідніх адміністративних будівель, яке червоноармійці прозвали «будинок Гіммлера». На той час зв’язківці встигли протягнути телефонний дріт між Рейхстагом і «будинком Гіммлера». Зінченко подзвонив своєму начальнику штабу і розпорядився доставити номерний прапор в Рейхстаг, що і зробили розвідники сержант Михайло Єгоров і молодший сержант Мелітон Кантарія. Зінченко дав команду комбату Нєустроєву організувати встановлення прапора на даху Рейхстагу.

Неустроев так описав наступні події: «Я наказав лейтенанту Бересту: «Підете разом з розвідниками. Треба вибрати на даху місце вище і там поставити». Берест, Єгоров і Кантарія (на фото) попрямували по сходах, що ведуть на верхні поверхи. Їм розчищали шлях автоматники роти С’янова. Майже відразу ж звідкись зверху почулася стрілянина і розриви гранат. Минуло півгодини. Нарешті на сходах почулися кроки, рівні, спокійні і важкі. Так може ходити тільки Берест. Він доповів: «Прапор перемоги на бронзовій кінній скульптурі. Прив’язали ременями, не відірветься ».

 

Полковник Зінченко зі своїм оточенням пішов в штаб доповідати начальству, що його люди випередили всіх і вже встановили номерний прапор на Рейхстазі. А Нєустроєв зі своїм батальйоном залишився в рейхстазі, ще не знаючи, що в підвалі цього будинку зачаїлося військовий підрозділ противника, чисельністю близько півтори тисячі осіб.

Натрапивши на двері, що вели до підвалу, бійці Нєустроєва почали спускатися по східцях вниз, освітлюючи дорогу ліхтариками. Раптом по ним вдарили автоматні черги. Кілька людей загинуло, а офіцеру і двом солдатам пощастило вибігти на перший поверх.

Незабаром німці, що сиділи в підземеллі, зробили спробу вирватися назовні. Але всі їхні атаки захлиналися. Тим часом на вулиці розгорівся запеклий бій. Через це зник телефонний зв’язок між Рейхстагом і «будинком Гіммлера». Батальйон Нєустроєва  виявився заблокованим в Рейхстазі. На усунення пориву дроту комбат відправив трьох зв’язківців одного за іншим. Ніхто з них не повернувся, а телефон так і не запрацював.

Гітлерівці з підвалу знову пішли в наступ. Їм вдалося прорватися на перший поверх. Кровопролитний бій тривав кілька годин, поки одна з рот червоноармійців не зайшла німцям в тил і несподіваним ударом не змусила їх відступити в підвал. Раптом німці припинили стріляти і викинули білий прапор. Нєустроєв наказав солдату-перекладачеві піти і запитати, чи означає це, що противник здається. Виявилося, гітлерівці пропонували переговори. Причому, заявили, що будуть вести розмову тільки з полковником або генералом. А де взяти старшого офіцера, якщо батальйон заблокований і зв’язку з командуванням немає?

Нєустроєв приймає рішення нарядити полковником Олексія Береста, а сам вирушив на переговори з німцями в ролі його ординарця. Разом із солдатом-перекладачем, вони спустилися в підвал і запропонували німцям здатися. Ті відповіли, що погодяться на це, якщо «полковник» відведе своїх солдатів від входу в підземелля і на деякий час обеззброїть своїх солдат, бо вони бояться, що червоноармійці можуть їх перестріляти. Берест з Нєустроєвим не погодилися і повторили вимогу про здачу гарантувавши німцям збереження життя. А також попередили, що якщо через 20 хвилин гітлерівці не почнуть виходити з піднятими руками, розпочнеться штурм. Розвернулися і пішли назад до своїх, розуміючи, що в будь-який момент їм в спину можуть вистрілити. На щастя, обійшлося. Німецький гарнізон рейхстагу вирішив за краще здатися.

Існує версія, яку підтверджують свідки, що маршал Георгій Жуков особисто викреслив Олексія Береста з подання на присвоєння звання Героя СРСР. Нібито маршала не влаштувало те, що Берест політрук.

Після війни Берест оселився з дружиною на її батьківщині в Ростовській області. Герой війни керував в кінці 40-х років 20 століття кінопрокатом в районі. Вийшло так, що касир одного з кінотеатрів привласнювала частину виручки від продажу квитків. Факт зловживання був виявлений, почалося слідство. Як начальник потрапив у розробку і Берест. Слідчий повівся з бойовим офіцером по-хамськи за що Берест просто викинув його з вікна. Закінчилося це тим, що Олексія Прокоповича засудили до 10 років таборів, та за амністією скоротили термін до 5 років.

За життя Олексій Прокопович Берест так і не був нагороджений за свій подвиг. Тільки у 2005 році своїм Указом Президент України Віктор Ющенко присвоїв Олексію Бересту звання Героя України посмертно.

За кілька років до початку гібридної війни, розв’язаної путінським режимом проти України, до Києва приїжджала дочка Євгенія Халдея – автора знаменитого фотознімку «Прапор Перемоги над рейхстагом». В інтерв’ю газеті «ФАКТИ» вона розповідала, що знімок батька з воодруженієм Прапора Перемоги на фото її батька, постановочний. На ньому зовсім не прапор перемоги, який над Рейхстагом підняли Берест, Єгоров і Кантарія. А прапор, що на фото, зшив сам Халдей зі скатертини і на фотографії зображені зовсім інші солдати та офіцер.

Мелітон Варламович Кантарія був за характером наполегливим і пробивним, але після війни не любив розповідати про свій подвиг. До 1965 року Кантарія був бригадиром теслярів, жив в місті Очамчира Абхазької АРСР. З 08 травня 1965 по 29 вересня 1992 року був почесним громадянином Берліна.

Під час російсько-грузино-абхазької війни він разом з сім’єю був вигнаний зі своєї домівки і змушений був тікати в Тбілісі. Помер 26 грудня 1993 в поїзді по дорозі в Москву, куди їхав в надії отримати статус біженця.

На початку січня 1994 року Мелітон Варламович був похований в Джварі Цаленджиського району (західна частина Грузії), на території третьої громадської школи, яка з 2011 року носить ім’я Кантарія М.В.

Сержант Єгоров Михайло Олексійович до 1947 року залишався в армії. Після демобілізації закінчив радпартшколу в Смоленську. Працював на Руднянському молочноконсервному комбінаті. Загинув 20 червня 1975 року на 53-му році життя в автомобільній катастрофі в Смоленській області.

Нєустроєв Степан Андрійович (на фото) в кінці 1946 був звільнений в запас.

 

З 1947 року служив в системі таборів МВС СРСР. Охороняв німецьких військовополонених та “бандерівців”. Після репатріації основної частини німецьких військовополонених у 1949 році переведений в систему виправно-трудових таборів Свердловської області. У травні 1953 року майор С. А. Нєустроєв був звільнений в запас за скороченням штатів.

У 1953-1957 роках жив у Свердловську, працював слюсарем на Уральському електрохімічному комбінаті.

З 1957 року служив у внутрішніх військах МВС СРСР, які охороняли особливо важливі державні об’єкти на Уралі.

З березня 1962 підполковник С. А. Нєустроєв – у відставці.

Помер 26 лютого 1998 року, в Севастополі у себе в квартирі. Похований на Алеї Героїв міського кладовища «Кальфа» в Севастополі.

 

Олександр Олійник, НОВА- новини ветеранів.