Я ніколи цього не розумів: 40 років ХЛІБ для мене ріс у магазинах. Але я тут їхав областями, 2 дні за кермом, і перший раз у житті я мало не розплакався як дитина, коли побачив звичайне поле.
І по полю їхав зелений трактор. Він тягнув за собою якусь здоровенну залізяку, назви якої я все одно не знаю. І я, раптом, з абсолютною чіткістю зрозумів, що посеред війни і жахів Україна розпочала посівну!
Такої спраги жити я ніколи не відчував. Такого неймовірного, пристрасного бажання будь-що перемогти і назавжди, назавжди забути про ці “прильоти” і сирени. Про поштовхи прикладу в плече і пропитаний потом одяг. Про зведення, оперативки, телеграм-канали та вічні есемески із запитанням: “Як ти?”.
У полі, ліворуч від мене, кілька мужиків розмахували руками, тицяли один в одного, хтось хапав жменю землі і для чогось висипав її із долонь назад. Зелений трактор тягнув здоровенну приспособу по полю. Двигун моєї недоремонтованої машини тягнув дві тони заліза вузькою дорогою. Мені хотілося плакати. Я став надто сентиментальним за ці тридцять три дні восьмирічної війни, яка триває вже чотири століття.
Україна почала садити зерно! Щоб для мене, як і раніше, хліб виростав у магазинах.
Я зупинився, вийшов з потріскуючого авто, яке нагрілося на весняному сонці. Покурив. Взяв жменю цієї землі і теж навіщось висипав її назад.
Це не є країна. Це казка!
Переклад НОВА: новини ветеранів АТО/ООС
Нагадуємо:
