Відомий український журналіст Андрій Цаплієнко, який неодноразово робив якісні матеріали про перебіг російсько-української війни, поділився у своєму телеграм-каналі власним баченням про результати стрімкого наступу бойовиків угруповання “Талібан” у Афганістані. Пропонуємо читачам нашого інформаційного порталу прочитати повний текст журналіста у рубриці “Точка зору”.
“Я люблю Афганістан. Запашний гарячий хліб, щойно з глиняної печі, приємно обпікає руки, коли ти рвеш його, сидячи серед осміхнених гостиних бороданів після довгого переходу через гори. Чай, такий солодкий, що, здається, ложка в ньому може стояти вертикально. Раптовий світанок, коли сонце викачується з-за гір, і над сіро-жовтою землею вмикається світло. І такий же раптовий, подекуди миттєвий, захід сонця, коли стомлене за день око ледь встигає зафіксувати контрастні кольори вечірнього неба. Я досі люблю все це. Розуміючи, що є речі, які західна людина ніколи не зможе сприйняти.
Підошви чобіт, розгорнуті в бік співрозмовника, – це неповага. Відмова розділити трапезу – це демарш та образа. Іноді після першого та другого товариш за лічені хвилини стає ворогом. Жінка за одним столом з чоловіками – це ледь не богохульство. І ще багато чого, про що усі, мабуть, читали, але ніколи з цим не зтикалися. Нібито дрібниці, але іноді вони коштують тут занадто дорого. І їх настільки багато, що ти насправді розумієш простий факт – людині тут бракує свободи. Звісно, у західному її розумінні. Традиції просто перекривають кисень.
Та чи прагне більшість афганців особистої свободи?
Цій фотографії через пару місяців майже 20 років. 2001 рік, Асадабад. Я та бійці Гульбеддіна Хекматьяра біля радянського танку Т-64. На території колишньої бази радянського загону спеціального призначення. Невдовзі на цьому ж самому місці з’явиться американська база. А відтепер і вона стала історією. Історією війни, яка ще не закінчилась. Але вже програна.
В Асадабаді я провів пару днів, поки рухався разом з провідниками від кордону з Пакистаном до Кабула. Ми, було, мандрували територіями, які контролюють різні племінні вожді та “польові командири”. Деякі підтримували талібів. Деякі, як, наприклад, Джандат-хан, дідусь праворуч від мене, міркували про союз з Північним Альянсом, а, відтак, і з американцями. Чия перемога восени 2001-го здавалася остаточною.
Я поспішав відзняти бої за Кабул. Але події розвивались швидко. Значно швидше, ніж я міг рухатися разом із ескортом моджахедів. Як раз, коли я стояв біля старого Т-64, Кабул перейшов під контроль прозахідних сил. Тоді, в Асадабаді, я думав, це надовго. Тепер я переконаний, що прозахідний уряд не втримається до того моменту, коли цій світлині виповниться двадцять. Ба більше. Події знову розгортаються раптово, але в зворотньому напрямкові. Швидше за все, до 11-го вересня, до двадцятої річниці “Війни з терором”, афганський уряд розбіжиться, а президент шукатиме притулку за кордоном. Це мій сьогоднішній прогноз.
Але чому ж Афганська Національна Армія, в яку американці офіційно влили 88 мільярдів доларів, так швидко здає позиції талібам? 88 мільярдів доларів — це майже три держбюджети України, до речі. Лише уявіть собі, де б зараз піднімала наш прапор українська армія, якби їй дали озброєння на 88 мільярдів баксів.
А усього витрати на афганську війну можуть зайняти достойне місце в Книзі рекордів Гіннеса. В розділі “Марно витрачені гроші”. 2 трильйони 261 мільярд доларів на квітень 2021-го. Станом на сьогодні ця сума ще більша.
Мені здається, зараз питання “коли” вже неактуальне. Але питання “чому” залишається критично важливим.
Я не претендую на істину в останній інстанції. Я просто пропоную засвоїти афганські уроки. Аби історія не повторила їх ще раз. Для нас із вами.
Урок 1. Сунь Цзи казав, війну треба вигравати швидко: “Ніколи не бачив ознак майстерності й переможності в довгій кампанії. Не було ще країни, яка б виграла від тривалої війни ” Насправді американці не виграли війну у 2001 році. Як всім нам здавалось. Бо ключовим завданням військової кампанії тоді було знищення Осами бін Ладена та осередків “Аль-Каїди”. Осама втік. “Аль-Каїда” розповзлась. Америка була змушена міняти цілі та стратегію. Обрала шлях довгої війни. Але сталося, як сталося. Це перша, але не єдина, помилка.
Урок 2. Стратегія створення прозахідного афганського уряду нагадувала українську спробу початку 90-тих створити олігархічну модель керування Україною.
Центральну владу вирішили поділити між лідерами лояльних, як правило, до Вашингтона місцевих кланів. Яких, здебільшого, цікавила не модернізація країни, а особисте збагачення. І розподіл фінансових потоків з Америки. Ідея була зрозумілою — якнайшвидше створити потужну центральну владу. Будь-яку, але ефективну. Але абсолютно не враховано той факт, що Афганістан це країна ізольованих регіонів та племінної самоідентифікації. Де рулять старійшини. Де традиційний закон племені де-факто завжди працює краще, ніж Конституція та Кримінальний Кодекс.
Урок 3. Люди, які будують державу без ідеї, можуть створити лише одне – корупційні схеми. І вони, зрештою, руйнують центральну владу. Талібів же можна назвати ідейними. Хай там їхні ідеї виглядають дикуватими та абсолютно нейприйнятними для вільного світу. Коли я працював на території, яку вони контролювали до кінця осені 2001-го, то зауважив, що таліби не брали хабарів. Від слова “зовсім”. А прозахідна афганська влада перетворилась на теє розумне теля, яке ссе двох мамок – американський бюджет і власний народ. Відтак, уявіть собі вибір, який стоїть перед звичайним афганським бідосею, від якого судді, полісмени та інші бюрократи вимагають “для вирішення питання” якщо не останній, то передостанній шмат хліба. Чи обере він гарантовану неголодну стабільність зараз замість незрозумілої свободи потім? Навіть якщо в пакеті з цією стабільністю йде відрубання рук кишеньковим злодіям, побиття камінням невірних жінок, неголені бороди як обов’язкова ознака чоловіка та суворе слідування законам шаріату? Для мене очевидно, який буде його вибір.
Урок 4. Афганська Національна Армія, попри всі фінансові вливання, так і не стала автономною структурою, яка здатна вирішувати стратегічні задачі без американців. Зовнішньо вона і досі виглядає красиво. Озброєння, екіпірування, транспорт. Підкачані мотивовані спецпризначенці. Але, по суті, більшість з трьохсот тисяч особового складу АНА — це звичайні заробітчани. Як воюють заробітчани, нам пояснювати не треба. Та ключова проблема не в них. А в тому, що американці не створили самостійні афганські органи розвідки та контррозвідки. Ані військові, ані цивільні. Тобто, афганська армія, залишившись сам-на-сам із ворогом, виявилась сліпою та глухою. Вона не бачила і не бачить планів, задумів та кроків противника. І, в той же час, не бачить, як діють таліби у неї в тилу. Від диверсій, терактів та інформоперацій до впровадження своєї агентури в лави армійців. “Той, хто не знає ні себе, ні ворога, програє кожну баталію ”, – це теж старий Сунь Цзи.
Урок 5. В контексті усього цього минулорічна домовленість Трампа з талібами поспіхом, за 14 місяців, вивести американські війська була безглуздим та авантюрним рішенням. Як буде виглядати Америка зараз, якщо останні американські дипломати будуть чіплятися за шасі гелікоптера на даху посольства в Кабулі? Так, як це було на іншій програній війні?
Чому Байден не зупинив цей маховик? Ймовірно, тому, що Америка це країна верховенства права, де ухвалені закони та державні рішення не мають зворотньої сили. Хочеться в це вірити.
Та, ймовірно, відповідь можна знайти й на політичній карті регіону, подивившись, з ким межує Афганістан. На заході Іран. На півночі — Туркменістан, Узбекистан та Таджикистан. Принаймні дві з цих трьох країн – під серйозним впливом Росії. Там — російські інтереси. І російські війська. Рано чи пізно, таліби випробують на міцність і перше, і останнє. Як би вони не гарантували нейтралітет росіянам. Отже, без американців Афганістан автоматично стає головним болем противників Америки. Є шанс, що “руйнівник імперій” доб’є одну недоімперію, яка постійно встає з колін. Бінго. Стратегічна перемога над Росією, Іраном і, можливо, Китаєм. Нас це теж цілковито влаштовує, чи не так?
Але одне мені не дає спокою. Ціна такої майбутньої перемоги. І це не трильйони витрачених доларів. А сотні тисяч загублених життів. Перекладачів, активістів, музикантів, вчителів. Меншості афганців, які повірили чужинцям, що в їхньої країни є шанс …
Читайте також: