Мі-14: протичовновий гелікоптер

 Використовувати гвинтокрили для боротьби з підводними човнами почали ще в кінці Другої світової війни. Піонерами стали американці, які застосовували для патрулювання апарати конструктора Сікорського, і німці, які експериментували з власними розробками.

 

 У післявоєнні роки по обидві сторони «залізної завіси» у відповідь на бурхливий розвиток підводних флотів активно розвивалися і сили протичовнової оборони (ПЧО). Вертольотам швидко знайшлося місце в цьому напрямку гонки озброєнь. Їх застосування дозволяло при відносно невеликих фінансових витратах домогтися високої ефективності. Вертольоти могли значно швидше надводних кораблів прибути в район можливого знаходження субмарини, володіли більшою пошукової швидкістю, для розміщення не вимагали дорогих аеродромів, давали можливість легко маневрувати силами і організовувати взаємодію між різнорідними складовими ПЧО.

 

 У гонці озброєнь саме цього сегменту першими досягли успіху американські конструктори, а саме – вертольотобудівне підприємство Сікорського. Компанія випустила кілька вкрай вдалих зразків: зокрема, протичовновий SH-34 та особливо знаменитий SH-3A Seа King. Для безпосереднього захисту узбережжя радянській армії був потрібен солідний вертоліт ПЧО, який би як мінімум не поступався за характеристиками штатівському «Сі Кінгу».

 

 Оптимальним шляхом створення такої машини було використання в якості бази новітнього (на той час) транспортно-десантного Мі-8. Напрацювання протичовнової модифікації «вісімки» почалися ще в 1958 році, за три роки до зльоту її першого прототипу. Конструктори розглядали кілька варіантів вертольота ПЧО, зокрема й амфібійний, який отримав фірмове позначення В-8Г (гідро).

 

 Вертоліт Мі-14 почав розроблятися як протичовновий вертоліт берегового базування для військово-морського флоту. Планувалося зберегти конструктивні елементи Мі-8: несучі і рульові гвинти, системи управління, двигун, трансмісію; замінити планувалося фюзеляж і шасі. Для забезпечення можливості посадки на воду фюзеляж мав бути виконаний у вигляді човна з бічними поплавками і надувними балонетами.

 

 Перший політ нового вертольота відбувся 1 серпня 1967 року, а в 1976-му під позначенням Мі-14ПЛ він був прийнятий на озброєння. Апарат був вельми оригінальним на той час, в основному за рахунок новаторського днища і бічних поплавків-балонетів. Всього до 1986 року було випущено 273 штуки Мі-14 всіх модифікацій (протичовновий, пошуково-рятувальний, тральщик).

 

 Екіпаж гелікоптера – чотири людини – командир, правий льотчик, штурман-оператор і бортовий технік. Фюзеляж – суцільнометалевий напівмонокок, складається з носової і центральної частин, човна з «зябрами», хвостової і кільової балок. У носовій частині фюзеляжу розміщені робочі місця льотчиків і борттехніка, а також пілотажно-навігаційне, радійне обладнання.

 

 Гелікоптер отримав прізвисько «Лайнер» – за зручну і простору компоновку кабіни і невисоку вібрацію. Також Мі-14 мав вражаючу дальність польоту, міг перебувати в повітрі 5,5 годин, здійснювати перельоти на відстань до 1100 км або 2 години вести гідроакустичний пошук. Звичайно, головною особливістю вертольота була повноцінна можливість посадки на воду, переміщення по поверхні води і подальший зліт. Крім того, в разі відмови двигунів Мі-14 міг сісти на воду і не потонути.

 

 Мі-14 став першим в СРСР вертольотом з шасі, які прибираються. Ніші для його чотирьох опор були організовані в «зябрах» у передній частині човна. Прибирання-випуск здійснювалися за допомогою гідросистеми, яка також дозволяла збільшувати висоту основних опор вертольота на стоянці, що спрощувало завантаження озброєння в бомбовідсік. На відміну від Мі-8, для запуску двигунів на Мі-14 вирішили використовувати не бортові акумулятори, а допоміжну силову установку.

 

 Для виявлення підводних човнів вертоліт був забезпечений пошуковою РЛС, спусковою гідроакустичною станцією, пошуковим магнітометром і апаратурою передачі даних, а для ураження підводних човнів міг нести торпеди і глибинні бомби і був оснащений пошуково-прицільної системою «Кальмар».

 

 При цьому на експорт було відправлено більше цих машин, ніж залишилося в СРСР. 150 вертольотів отримали «союзники»: Польща, В’єтнам, Болгарія, Куба, Ємен, КНДР, Югославія, Румунія, НДР, Сирія і Лівія.

 

 Військові історики розповідають, що створення протичовнового гелікоптера саме конструкторами КБ Міля було під питанням, оскільки спочатку цей проект хотіли довірити не їм.

 

 “На той момент протичовновий вертоліт активно розроблявся в ОКБ імені Камова – Ка-25, Проте ще на етапі проектування стало зрозуміло, що його вагові характеристики не дозволяли розмістити на борту весь комплекс протичовнового обладнання, і, крім того, військові хотіли максимальної стандартизації. А так як основним вертольотом був Мі-8, то, по суті, було зроблено замовлення на його ПЧО-модифікацію.

 

 Хоча Мі-14 був побудований за класичною схемою, він на той час виглядав дуже інноваційно. Озброєння складалося або з однієї торпеди АТ-1, або з 12 50-кілограмових протичовнових бомб, чи 8 250-кілограмових бомб в герметичному бомбовідсіку” – розповідають військові експерти.

 

 В Україні вертольоти Мi-14 успішно використовуються донині. Майже рік тому Конотопський авіаремонтний завод «Авіакон» повідомив про перший завершений серійний ремонт протичовнового гелікоптера Мі-14ПЧ морської авіації ВМС України.

 

 Перед тим ремонт цих машин здійснювався ДП «Севастопольське авіаційне підприємство», яке нині на окупованій території України. Для забезпечення та відновлення справності гелікоптерів Мi-14, згідно з рішенням Міноборони, протягом 2017-2018 років саме на «Авіаконі» були відремонтовані перші Мi-14 ВМСУ. А вже у 2019-му, у листопаді, ДП «Авіакон» передало ВМСУ перший Мi-14 із сучасним радіозв’язковим та навігаційним обладнанням.

 

 Гелікоптер дійсно сильно модернізували. Його обладнали метеолокатором, багатофункціональною апаратурою навігації та зв’язку, навігаційним індикатором, авіаційними шоломами, курсовертикаллю, новими системами внутрішнього зв’язку, сигналізатором обледеніння, компасом, спеціальними антенами.

 

 Після цього бойові спроможності морської авіації флоту значно зросли. У разі необхідності цей протичовновий гелікоптер може знищувати цілі противника із застосуванням бомбометання і торпед. Крім того, з його допомогою можна проводити розвідку й спостереження за надводною обстановкою, здійснювати заходи пошуково-рятувального забезпечення з фактичним наданням допомоги постраждалим на воді та їхньою подальшою евакуацією до найближчого медичного закладу.

 

 “Україні дістався повний штат авіаційної ескадрильї, однак станом на 2014 рік в строю в складі 10-ї бригади морської авіації було всього п’ять «бортів». Коли почалася окупація Росією Криму, екіпажі бригади прийняли рішення перегнати техніку на материк. Це була дуже ризикована операція, так як з 27 лютого аеродром в Новофедорівці частково контролювався російським спецназом…

 

 Нині машини досить активно літають над Чорним морем, виконуючи навчальні завдання. Правда, торпеди АТ-1, які залишилися на складах, в останні роки застосовують нечасто, так як в Криму росіяни захопили єдиний в ВМСУ катер-торпедолов U891 «Херсон», який «ловить» і доставляє на берег навчальні торпеди” – розповідає експерт Михайло Жирохов.

 

 Зауважимо: модернізований гелікоптер Мі-14ПЛ бортовий номер 37 «жовтий» (заводський номер 78461) належить 10-й морській авіаційні бригаді Військово-Морських Сил України. На озброєнні бригади всього чотири гелікоптери типу Мі-14 – три протичовнових Мі-14ПЧ (бортові номери 35, 36, 37) та один пошуково-рятувальний Мі-14ПС б/н 34 «жовтий».

 

Андрій Артюх, “НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС”

 

Нагадуємо: