На початку п’ятдесятих років радянська оборонна промисловість розробила кілька нових зразків вогнеметного озброєння для сухопутних військ. Одним з них був легкий піхотний вогнемет ЛПО-50. Він надійшов на озброєння радянської армії, а також продавався за кордон та вироблявся за ліцензією.
На початку п’ятдесятих років в армії РС зберігалося значна кількість ранцевих струменевих вогнеметів РОКС-2/3 часів Великої Вітчизняної війни. Бойові і експлуатаційні характеристики цієї зброї вже не відповідали вимогам військових, що і призвело до появи нового виробу ЛПО-50. До середини п’ятдесятих років цей вогнемет пішов у велику серію і витіснив застарілі зразки.
Читайте також:
За різними оцінками, за роки виробництва було випущено до декількох десятків тисяч таких вогнеметів. З їх допомогою вдалося провести повноцінну заміну застарілих систем.
ЛПО-50 складався з ранця з балонами, рушниці-брандспойта і бензостійкого шланга, що з’єднує їх. Рідкий «боєкомплект» заливався в три балони ємністю по 3,5 літри. У верхній частині кожного балона була горловина для заправки, а також клапан для скидання надлишкового тиску. Під усіма трьома балонами знаходився загальний колектор, через який суміш видавалася в шланг і рушницю.
Рушниця-брандспойт була виконана у форм-факторі гвинтівки з прикладом. На дульній частині ствола поміщалися три патронники під піропатрони ПП-9 – по одному на кожен балон. У прикладі помістили батарею для електричної системи управління. Постріл проводився за допомогою спускового гачка: він подавав електроімпульс на замалювачі метальної суміші і піропатрона. Був перемикач для установки черговості використання балонів. Також був присутній автоматичний запобіжник.
У боєготовному положенні ЛПО-50 важив 23 кілограми. Основні агрегати пристрою не відрізнялися компактністю. Так, рушниця без урахування шланга мала у довжину 85 сантиметрів. Передбачалося використання сумішей різних типів з відмінними характеристиками. Без перезарядки вогнемет міг зробити три постріли – по одному з кожного балона. Тривалість одного пострілу становила 2-3 секунди, залежно від в’язкості суміші, дальність стрільби досягала 50-70 м. Попутний вітер міг легко її збільшити.
В радянській армії вогнеметними з ЛПО-50 повинні були супроводжувати стрілецький взвод/відділення, але рухатися позаду нього. При виявленні цілі, стійкої до атак іншого піхотного озброєння, застосовувалися вогнемети. В цьому випадку вогнеметники, використовуючи маскування, повинні були виходити перед стрілками на рубіж застосування зброї за 40-50 метрів до цілі.
Читайте також:
При всіх своїх перевагах, ЛПО-50 зберігав усі характерні недоліки ранцевих струменевих вогнеметів. В умовах реального бою така зброя була небезпечною не тільки для противника, а й для власних солдатів. У зв’язку з цим з певного часу велися пошуки альтернативних способів підвищення вогневої потужності піхоти.
Відтак, у 1975 році на озброєння був прийнятий реактивний піхотний вогнемет РПО «Рись». Поява цієї зброї зробила ЛПО-50 непотрібною, ці вироби СРСР почало передавати дружнім державам. Кілька тисяч вогнеметів передали Китаю, де вони отримали позначення «Тип 58». Активні поставки були і для Північного В’єтнаму. У той же період радянські ЛПО-50 потрапили в армії близькосхідних держав.
Вкрай цікавий інцидент, про який слід згадати, мав місце 13 грудня 1989 року в Північній Ірландії. У цей день група бійців Ірландської республіканської армії напала на британський блокпост в Дерріярде, використовуючи автомати, кулемети, гранати і вогнемет ЛПО-50. Звідки в розпорядженні ІРА опинилися ЛПО-50, Великобританії так і не вдалося встановити.
Військові експерти та історики майже одностайно заявляють про те, що струменеві вогнемети справедливо залишилися на узбіччі розвитку військового озброєння. Ось лише деякі найчастіші зауваження, які висловлювалися військовими, що мали досвід використання цієї зброї:
Основний недолік струменевого вогнемета – низька дальність дії. При стрільбі на великі відстані потрібне збільшення тиску в системі, але зробити це непросто – суміш просто пульверизується, тобто розбризкується. Боротися з цим можна тільки підвищенням в’язкості, загущенням суміші. Але при цьому струмінь такої суміші може і не долетіти до цілі, повністю згорівши в повітрі.
Армійська професія вогнеметника була виключно небезпечною – як правило, до ворога треба було підібратися на кілька десятків метрів з величезною залізякою за спиною. За неписаним правилом солдати всіх армій Другої світової війни не брали вогнеметників і снайперів у полон, їх розстрілювали на місці… але і робота вогнеметників з таким оснащенням була співставною з роботою сапера. У той же час, в бою вогнеметник ніколи не діяв сам, зазвичай він мав мінімум одного, а частіше двох напарників, які прикривали його вогнем з власної зброї.
Водночас, саме недоліки таких вогнеметів і призвели до того, що нині ми маємо реактивні вогнемети. Судіть самі: розрахунки струменевих вогнеметів у всіх видах бою змушені були максимально зближуватися з противником під щільним вогнем його автоматичної зброї, гранатометів, легких мінометів. Тому було потрібно, з одного боку, збільшити дальність вогнеметного пострілу і ймовірність ураження цілі з одного «вогнеметання», з іншого – підвищити маневреність і знизити вразливість розрахунків піхотних вогнеметів. Так поступово і були розроблені вогнемети, здатні метати заряд не у вигляді суміші, а у вигляді умовної капсули”.
Читайте також:
Збройним силам України не довелося в своїй історії мати на озброєнні струменевих вогнеметів. Наші військові використовували більш технологічний варіант цього озброєння – реактивні вогнемети. Нині в ЗСУ постачається РПВ-16, розробку якого було налагоджено Державним науково-дослідним інститутом хімічних продуктів, у кооперації з КП «ШКЗ «Імпульс» та ДАХК «Артем».
РПВ-16 – термобарична зброя, яка знищує противника завдяки створенню під час вибуху високотемпературного імпульсу, що супроводжується різким перепадом тиску. Вона також називається боєприпасом об‘ємного вибуху. Дія 93-міліметрового пострілу РПВ-16 еквівалентна артилерійському снаряду великого калібру. Тому ця переносна зброя здатна знищувати живу силу противника навіть за потужними укриттями, а також легкоброньовану техніку, на відстані близько одного кілометра. В минулому році ЗСУ сумарно отримали від розробника близько 400 одиниць такої зброї.
Таким чином, свого часу струменеві вогнемети мали велике поширення, але кілька десятиліть тому почався процес відмови від них. Спочатку на більш вдале озброєння перейшли розвинені країни, а потім і решта. Однак вогнемети поки не вийшли з експлуатації повністю і навіть отримали обмежений розвиток.
Основними експлуатантами струменевих ранцевих вогнеметів залишаються армія і внутрішні війська Китаю. Вони мають власні погляди на розвиток піхотного озброєння, в яких знаходиться місце і для подібних застарілих систем. Хоча країнам, які бачать розвиток сухопутних військ за стандартами, максимально наближеними до НАТО (до яких, на сподівання автора, досі відносить себе Україна), таке озброєння вже навряд чи знадобиться.
Андрій Артюх, “НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС”
Нагадуємо: