ЗСУ 2С6 “Тунгуска”– призначений для протиповітряної оборони мотострілкових і танкових частин та підрозділів сухопутний військ у всіх видах бою. Зенітний комплекс малого радіюса дії забезпечує ураження низько літаючих повітряних цілей, в тому числі “завислих” гелікоптерів. Унікальність комплексу полягає в тому що в момент розробки комплексу були з’єднані в одній машині як ракетні так і артилерійські засоби ураження цілей.
Розробка комплексу “Тунгуска” була доручена Конструкторському бюро приладобудування (КБП) МОП (головний конструктор А. Г. Шипунов) в кооперації з іншими організаціями оборонних галузей промисловості Постановою ЦК КПРС і РМ СРСР від 08 червня 1970 р. На початку ставилося завдання створити нову гарматну зенітну самохідну установку (ЗСУ), яка була б більш потужнішою за відому “Шилку” (ЗСУ-23-4).
ЗСУ 2С6 “Тунгуска”– ( індекс Грау – 2К22, за класифікацією НАТО – SA-19 Grisom) – отримав назву від притоки Єнісею ріки Тунгуски.
Незважаючи на успішне застосування “Шилки” у війнах на Близькому Сході, у В’єтнамі, під час бойових дій виявилися її вади.
Досяжність “Шилки” по цілях не більше 2 км по дальності, незадовільна сила снарядів, а також пропуски повітряних цілей, не знищених через неможливість своєчасного виявлення. Для кращої досяжності цілей був збільшений калібр з 23мм (у “Шилки”) до 30мм. Результати виявились вражаючі: вірогідність ураження зросла приблизно в півтора рази, досяжність по висоті – з 2000 до 4000 м! Із збільшенням калібру гармат збільшилась і ефективність стрільби по наземним цілям, розширюються можливості використання в ЗСУ снарядів кумулятивної дії для ураження легкоброньованих цілей типу БМП та ін. Ще одним плюсом є те, що перехід практично не позначався на темпі стрільби.
Проте, доцільність розробки комплексу викликала великі сумніви в міністра оборони СРСР А.А.Гречко. Справа дійшла навіть до припинення фінансування подальшої розробки ЗСУ “Тунгуска” у період з 1975 по 1977 рр. Причина полягала в тому, що в 1975 р. на озброєння було прийнято ЗРК “Оса-АК”, який мав близьку за розмірами зону ураження літаків по дальності ( до 10 км) і більші, ніж у ЗСУ “Тунгуска”, розміри зони ураження літаків по висоті (0,025-5 км), а також приблизно однакові характеристики ефективності ураження літаків.
Але комплекс врятував випадок. У В’єтнамі в кожній дивізії США були створені спеціальні гелікоптерні підрозділи для боротьби з бронетанковою технікою. Група гелікоптерів вогневої підтримки спільно з гелікоптером-розвідником займала позиції в 3-5 км від лінії бойового зіткнення військ. При підході до неї танків гелікоптери підіймались вгору на 15-25 метрів і вражали танки з допомогою ПТКР, а потім швидко зникали. У таких умовах танки виявлялися зовсім беззахисними, а гелікоптери – безкарними. Рішенням Уряду в 1973 році була створена спеціальна комісія з пошуку шляхів захисту Сухопутних військ, а особливо – наступаючих танків та інших об’єктів бронетехніки від ударів гелікоптерів противника. В ході роботи комісії на території Донгузского полігону (науковий керівник роботи – С. І. Пєтухов, начальник полігону О. К. Дмитрієв) було проведено дослідне навчання з бойовими стрільбами різних видів зброї Сухопутних військ по гелікоптерних-мішенях. У результаті проведеної роботи комісія визначила, що ні один комплекс не здатний вражати вертольоти у повітрі. Єдиним зенітним засобом, здатним вести ефективну боротьбу з зависаючими гелікоптерами, могла бути ЗСУ “Тунгуска”, яка має можливість супроводжувати танки в складі їх бойових порядків, має достатньо далеку межу зони ураження (4-8 км) і незначний час (8-10 с) для реакції. Тому в 1977 році фінансування Тунгуски було відновлено, а до кінця 70-х років 20 століття розробка була завершена. За результатами проведених в 1980 – 1981 роках випробувань комплекс був доопрацьований і 08 вересня 1982 прийнятий на озброєння в Збройні Сили СРСР. Спочатку він мав 4 ракети, потім кількість ракет збільшили до 8.
ЗСУ 2С6 змонтована на шасі багатоцільового гусеничного важкого транспортера МТ-Т. Гідромеханічна трансмісія й гідропневматичнa підвіска зі змінюваним кліренсом забезпечують високу прохідність і плавність ходу по пересіченій місцевості.
Функціонування бойових машин комплексу “Тунгуска” забезпечується з застосуванням транспортно-заряджаючої машини 2Ф77 (на КамАЗ-43101, з 2 боєкомплектами патронів і 8 ЗУР), машини ремонту і техобслуговування 2Ф55-1 (на Урал-43203 з причепом) і 1Р10-1 ( на Урал-43203, з радіоелектронною апаратурою), машин техобслуговування 2В110-1 (на Урал-43203, за артилерійською частиною), автоматизованих контрольно-випробувальних рухомих станцій 9В921 (на ГАЗ-66), майстерень техобслуговування МТО-АТГ (на ЗіЛ -131).
Вогонь з 30-мм гармат 2А38 може вестись на ходу або з місця, а пуск ЗУР проводиться тільки під час зупинки з місця. Система керування вогнем радіолокаційно-оптична. Оглядова РЛС з дальністю 18км розташована в задній частині башти. Перед башнею знаходиться РЛС супроводу цілей з дальністю дії 13км. Крім РЛС до складу системи керування вогнем входять цифрова ЕОМ, стабілізований оптичний приціл і кутовимірювальні прилади. Час реакції комплексу 8-10с. Перезарядження установки проводиться із спеціальної транспортно-зарядної машини на шасі автомобіля КамАЗ-43101 контейнерним способом. Час перезарядження ЗСУ ракетами та снарядами – 16хв. Корпус та башня машини виготовлені з суцільнозвареної броні та забезпечують захист екіпажу від куль і осколків. Механік-водій розміщується в передній частині корпусу машини. Оператор РЛС, командир і стрілок розташовані в башні.
При стрільбі зенітними гарматами траекторія стрільби розраховуваться ЕОМ.
При стрільбі ракетами застосовувається супровід цілі за кутовими координатами з допомогою оптичного прицілу. Після пуску ЗУР потрапляє в поле зору оптичного пеленгатора апаратури виділення координат ракети.
ТАКТИКО-ТЕХНІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ КОМПЛЕКСУ
Ракетне озброєння:
Зур 9М311 радіо-наведення. Маса– 42 кг, маса бойової частини – 9 кг.
Швидкість польоту – 600 м / с.
Параметри зони знешкодженя: по дальності – 2-8 км., по висоті – 0,015 – 3,5 км, за параметром – 2-4 км.
Максимальна швидкість цілі – 700 м / с.
Ймовірність враження цілі – 0,4-0,5.
Кількість ракет – 8 шт.
Гарматне озброєння:
2А38 – двоствольний автомат – 2 шт. Калібр – 30 мм.
Скорострільність – 4060 – 4810 пострілів за хвилину.
Боєкомплект – 1936 снарядів;
Початкова швидкість снаряда – 960 м / с.
Параметри зони знешкодження: по дальності – 0-4 км, за висотою – 0-3 км.
Ймовірність враження цілі – 0,6 -0,7.
Максимальна швидкості цілі – 500 м / с.
Радіолокаційне озброєння:
Станція виявлення цілей, Станція наведення зброї, Центральна обчислювальна система (ЦВС).
Засоби зв’язку – Р-123, ТПУ-4.
Переведення з похідного положення в бойове – 5 хв.
Швидкість руху 30-65 км / год.
Комплекс 2С6 “Тунгуска” складається з шести установок 2К22, трьох транспортно заряджаючих машин на базі автомобіля Урал або КАМАЗ, двох автомобілів обслуговування (майстерня і комплект ЗІП № 2, які перебувають у відділенні регламентних і ремонтних робіт), тренажер пуску ракет на колісній базі.
Відомо що в 9-ти частинах ППО України заходиться більш ніж 80 «Тунгусок».