Ця драма, що розігралася в Хорватії понад 25 років тому, має очевидну подібність із подіями, які сталися в Україні у 2014 році. З тією лише різницею, що на місці хорватів опинилися українці, на місці Югославії – Росія, а замість РСК ми вимовляємо сьогодні абревіатуру ОРДЛО (Окремі райони Донецької та Луганської областей). Тому немає нічого дивного в тому, що Україні рекомендують керуватися досвідом Хорватії, а маріонетковим російським республікам в Донбасі пророкують долю покійної Сербської Країни.
Трохи історії.
У 1990 році стало зрозумілим, що Хорватія не збирається залишатися в складі Югославії. Тому проживаютчі в Хорватії серби, бачачи, до чого все йде, в поспіху проголосили в місцях свого компактного проживання автономію під назвою Сербська Автономна Область Країна (РСК). З кінця 1990 року між ними та хорватами стали відбуватися збройні сутички, інтенсивність яких стрімко наростала.
25 червня 1991 року влада Хорватії ухвалила декларацію про незалежність, після чого почалася повномасштабна війна з силами Югославської Народної Армії, військові частини якої знаходилися по всій території Хорватії, а також з довробольчими загонами місцевих сербів.
На початку 1990-х РСК контролювала близько 30% хорватської території, а лінія фронту пролягала всього в 50 кілометрах від Загреба, який піддавався артобстрілам.
Протягом 1992-1994 рр Хорватія поступово міцніла, посилювала армію і “віджимала” у сербів окремі райони, підконтрольні РСК, незважаючи на присутність миротворців. А в 1995 році провела дві успішні операції під назвами “Блискавка” і “Буря”, в ході яких за кілька днів розгромила загниваючі сербські парамілітарні формування і повністю зачистила Західну Славонію і Кнінську Країну.
Після цього світова спільнота наполягла, щоб хорвати перестали воювати і домовилися з останнім сербським ексклавом – Східною Славонією – щодо мирної інтеграції її до складу Хорватії.
У листопаді 1995 в Ердуті було підписано мирну угоду, яка передбачала інтеграцію у Хорватії територій Східної Славонії, що залишилися під сербським контролем протягом двох років.
Інтеграцію почали з роззброєння. 15 січня 1996 року була створена нова місія ООН під назвою «Перехідна Адміністрація Організації Об’єднаних Націй для Східної Славонії, Баранї та Західного Срему», яка взяла контроль над сербськими казармами і стежила за роззброєнням парамілітарних формувань. У тому ж році, у Східній Славонії з’явилася нова поліція, яка спочатку не мала символіки Хорватії, а мала лише нашивки з символікою ООН. Патрулі, як правило, складалися із сербів, хорватів і іноземних громадян. Таким чином мешканців залишку РСК поступово привчали до нових порядків.
Кордон Східної Славонії з Югославією, який проходив по Дунаю, контролювали міжнародні миротворці. Тому Сербія не могла посилати в Хорватію зброю і своїх бойовиків.
Мирна інтеграція Східної Славонії в цілому проходила на умовах Хорватії, яка диктувала їх з позиції сильного. Саме з цієї причини сербські парамілітарні формування майже не саботували роззброєння і добровільно здавали наявні арсенали, задовольняючись обіцянками амністії, або просто йшли в Боснію або Сербію, розуміючи, що опір даремний. І в кінцевому підсумку повністю інтегрували Східну Славонию, не залишивши навіть натяку на “особливий статус” цієї території.
Вибори, що відбулися в квітні 1997 року, стали важливим етапом мирного процесу, однак вони були проведені вже після того, як в Східну Славонию була введена хорватська поліція, підконтрольна Загребу, а парамілітарні формування сербів були повністю роззброєні. Проходили вибори, зрозуміло, за законами Хорватії, а участь у них могли лише ті виборці, які мали хорватські документи. Оскільки території, підконтрольні РСК, були відторгнуті у хорватів ще до утворення незалежної хорватської держави, їх населення не мало хорватських паспортів, і користувалося паспортами Югославії. Отримання нових документів стало фактично іспитом на лояльність. Адже щоб проголосувати на місцевих виборах серби повинні були стати громадянами Хорватії, тобто визнати сам факт її існування.
Статус громадян давав не тільки право голосувати, але й право отримувати хорватську пенсію та іншу соціальну допомогу.
Після виборів, коли територія повністю влилася в правове поле Хорватії і перейшла на хорватську валюту, туди стало масово повертатися хорватське населення. Паралельно повним ходом йшло відновлення зруйнованих будинків і інфраструктури, на яке європейські країни виділяли мільярди євро. Таким чином повернення до складу Хорватії було нерозривно пов’язано з поліпшенням рівня життя сербського населення і не викликало сплеску негативних настроїв.
Сербське населення від самого початку активно залучалося до служби в місцевій поліції. У тому числі запрошувалися в поліцію і ті, хто раніше носив зброю і співпрацював зі структурами РСК, але не скоїв вбивств та інших тяжких злочинів. Поліцейські проходили навчання в спеціальних школах, по закінченню якого повинні були присягнути на вірність Хорватії і носити хорватську символіку на формі. Далеко не всім, звичайно, було до вподоби таке нововведення. Часто серби не могли спрацюватися з хорватами, звільнялися і їхали до Сербії, але в цілому інтеграція проходила хоч і важко, але успішно.
З 2013 року Хорватія є членом ЄС, тому порушення прав людини та переслідування національних меншин у цій країні більше не можливе. Рівень життя населення поступово зростає, що зводить до мінімуму вплив різного роду радикалів і маргіналів. Та й сусідня Сербія вже не та, що була на початку 1990-х. Тепер ця держава поступається Хорватії за рівнем економічного розвитку, і також прагне інтегруватися в Євросоюз.
Чи можна застосувати Хорватський досвід в Україні?
Швидше ні, ніж так.
Хорватії вдалося домогтися успіху з ряду причин, і ті умови, які сприяли там перемоги над сепаратизмом, в Україні, на жаль, не досягнуто. Давайте зупинимося на цьому детальніше:
- Хорватія використовувала перемир’я, підписане у 1992 році, в якості необхідного перепочинку перед вирішальним ривком 1995 року, і використала виграний час на власне посилення. Весь цей час в країні проводилися необхідні реформи, а всі сили держави були кинуті на створення потужної, боєздатної армії. Поки сербські парамілітарні формування займалися мародерством і розкладалися, Хорватія створила збройні сили, проти яких у сербів не було шансів встояти. Думається, немає сенсу пояснювати, що Україна провела два останніх роки з куди меншою користю для економіки. І поки в тилу повсюдно панують корупція і безлад, про повторення хорватського сценарію мріяти рано.
- Хорватія диктувала свої умови мирної інтеграції сепаратистам з позиції сили, Україна підписала мінські угоди, перебуваючи в позиції слабкого, коли її армія відступала під натиском ворога. Тому мінські угоди містять ряд невигідних для України умов, на які хорватська сторона ніколи б не пішла.
- Східна Славонія – єдиний сербський район, який був інтегрований до складу Хорватії мирно – погодилася на хорватські умови миру після того, як Загреб продемонстрував силу і довів, що здатний зачистити сербів з допомогою силової операції. Мирній інтеграції передував розгром сербів у Кнінській країні і Західній Славонії. Тому “мирна інтеграція” залишків Республіки Сербська Країна за фактом була капітуляцією сепаратистів. Просто слово “капітуляція” вирішили не озвучувати, щоб не дратувати і не ображати тих, хто програв. Як відомо, українцям пропонується абсолютно інший сценарій, який передбачає збереження в ОРДЛО нинішніх порядків і надання їй широкої автономії, а не повернення до українського законодавства.
- Хорватія віддала лідерів сепаратистів під суд у Гаазі. Президенти РСК Мілан Бабіч і Мілан Мартіч були засуджені на 13 років (у 2006 році покінчив із собою у в’язниці) і 35 років ув’язнення відповідно. Україні ж пропонується змінити заради сепаратистів Конституцію і легалізувати лідерів ДНР і ЛНР. Про їх екстрадицію до Гааги мова поки не йде. Крім того, ті лідери сепаратистів, які вже відійшли від справ, переховуються в Росії, яка не збирається видавати їх міжнародному трибуналу.
- Вибори в мирно інтегрованій Східній Славонії в 1997 році пройшли по хорватським законам тільки після роззброєння парамілітарних формувань, при цьому Загреб сам визначав, які сили можуть брати в них участь. До участі у виборах також були допущені хорватські біженці і переселенці, які могли голосувати в інших містах, а ось сербам необхідно було отримати хорватське громадянство, щоб голосувати. В Україні ж поки що взагалі ніхто не уявляє собі, як проводити вибори в ОРДЛО. Але роззброюватися парамілітарні формування ДНР і ЛНР відмовляються, а лідер ДНР Захарченко вже заявив, що не допустить до місцевих виборів українські партії.
- Жителі ОРДЛО вже мають українські паспорти і отже, мають право на українські соцвиплати і пенсії, за якими їздять кожен місяць на підконтрольну Києву територію. Таким чином фінансовий стимул для повернення прихильників Новоросії в Україну відсутній. Жителі Донбасу часто отримують дві пенсії від України і від Росії, і живуть за принципом “Нас і тут непогано годують”. Україна добровільно погодилася утримувати за свій рахунок тил супротивника, тому не може розраховувати на той результат, якого змогли досягти хорвати.
- Через корупцію, низький рівень життя та відсутність реформ в Україні, жителі ОРДЛО не мають особливого бажання повернутися в Україну. У той же час розрив між рівнем життя в Хорватії і РСК стрімко збільшувався, невизнані території не отримували істотної фінансової підтримки ззовні і занурювалися в хаос і безпросвітність, через що багато сербів були згідні хоч на якийсь порядок.
- В Україні основоположним є російський фактор. В ОРДЛО є маріонетковими структури РФ, за спинами яких стоїть найпотужніша військова держава. За сербськими сепаратистами в Хорватії стояла лише маленька, ослаблена санкціями і бездарною політикою Мілошевича Югославія, яка розпадалася і здригалася від внутрішніх конфліктів.
Таким чином, для того, щоб повторити позитивний досвід хорватів, українцям для початку необхідно засвоїти, що головною умовою їх перемоги були не стільки армія озброєння, скільки політична воля, об’єднання всієї нації навколо однієї спільної мети і колосальне бажання перемогти. На перемогу в Хорватії працювали як військові, так і політики. І ця перемога кувалася не тільки на фронтах, але і в кабінетах міністрів, які змогли побудувати успішну економіку і зміцнити тил.
Україні ж про подібну консолідацію поки що залишається лише мріяти. Занадто глибока структурна криза, що охопила державу. І очевидно, що до вирішення внутрішніх проблем, говорити про перемогу на фронтах вкрай передчасно. Тому альтернатива, яка є зараз, невелика – погоджуватися на невигідні умови Мінська, або потихеньку саботувати їх, підводити ситуацію до замороження конфлікту.
За матеріалами Військовий навігатор України