Добровільне рабство незрівнянно страшніше за звичайне рабство – Олег Басилашвілі

  “Радянський союз зробив страшну справу: схоже, за час своєї історії він винищив майже всіх, хто міг би хоч якось сприйняти свободу. Останній сплеск опору — “Новочеркаський бунт” за часів Хрущова. І коли вже потім з’явився шанс на свободу, виявилося, що скористатися ним вже просто немає кому. Воля до свободи залишилася в Україні, в Прибалтиці, в Грузії, але не в нас, не в росіянах. У нас якість населення зведена нижче плінтуса. Вона не йде ні в яке порівняння зі “сталінськими часами”, бо тоді система таки долала опір населення, яке з нею боролося… Були селянські повстання… Був величезний пласт людей, які ненавиділи Сталіна і “совок” взагалі.


  Але набагато страшніше — це рабство без загрози фізичного насильства, без палиці, страшніший “совок” у ватнику, але найстрашніший “совок” на іномарці, в імпортних шмотках, відпочиваючий у Європі, з презирством і ненавистю споглядаючий на Захід та вивішуючий “на свята” червоний прапор. Раніше: не вивісиш (червоний прапор) – будуть неприємності. Але зараз ніхто нікого не змушує чіпляти «колорадську» стрічку на свій власний автомобіль… Але ж чіпляють усі, самі чіпляють, не помічаючи, як двозначно і навіть комічно цей цілорічний «символ перемоги» виглядає на «мерседесі» або «фольксвагені».


  Цей сучасний добровільний “неосталінізм”, добровільна відмова від можливості бути вільним — набагато страшніші за атмосферу 30-х років 20 століття. Він знаменує повну деградацію, можливо, вже незворотню. Це виродження як наслідок найпотужнішої антиселекції, негативного калібрування. У “великій російській” (мові) є слово «люди» і слово «ублюдки». Як бачите, вони начебто співзвучні, схожі. Проте значення цих слів дуже різне. І коріння різне — «люд» та «блуд» відповідно. Між цими двома словами при всьому їхньому певному співзвуччі — дистанція величезного розміру. Така сама, як між росіянами 30-х років 20 століття і нами, нинішніми росіянами. Там, у 30-х, були Люди.


  Початок “Перебудови” (в СРСР) був ознаменований появою знакового фільму «Покаяння» Тенгіза Абуладзе. Власне, “перебудовна” критика сталінізму розпочалася з нього. Головний сенс цього фільму був не сприйнятий (основною масою населення), він видався тоді надто радикальним і навіть нігілістичним. Син викопує з могили труп отця-тирана і викидає його з гори кудись у Світ — на вітер, на вічну ганьбу. О, як тоді, під час появи фільму на екранах, багато хто таврував цю яскраву сцену, як ображався нею! Фільм став свого роду «перевіркою на вошивість», перевіркою готовності суспільства до змін, переродження. Він ніс у собі послання, яке не було почуте: нас може врятувати лише радикальне зречення від скверни. Подібне до того, що зробила Східна Європа. Але цього не сталося. “Покаяння”, а саме в цьому було і є послання фільму, не відбулося. Фільм, повторюю, не був почутий, і саме це слово — “Покаяння”, — стало здебільшого викликати роздратування та озлоблення, і що далі, то сильніше.

 

 

Заклики до покаяння стали сприйматися як образ національної та особистої гідності: «Кому, НАМ каятися?! Перед ким? Та ми всіх їх урятували від фашизму!». Сьогодні тема покаяння, яка звучала в роки “розбудови”, остаточно перекреслена великою темою “вставанія з колін”. Її вінець – “КримНаш”. Закінчений історичний цикл: від фільму “Покаяння” до фільму “Путь на Родіну” (“Шлях на Батьківщину”). І Ми повернулися «на Родіну». Хтось, згадуючи картину Абуладзе, сказав, що смердючий труп тирана тепер підібраний і поставлений на старий п’єдестал. Це не зовсім так. Цей труп, що напіврозклався, наші сучасники притягли до себе додому і всадили за сімейний стіл. Коли в родинному колі п’ють чай, з ним улесливо розмовляють, з ним радяться. І якщо у трупа раптом відвалюється голова, її, вибачившись, швиденько прилаштовують на місце».

 

Олег Басилашвілі.
Переклад “НОВА: новини ветеранів АТО/ООС”.


Оригінал статті “Страшное дело – рабство из-под палки. Но ещё страшнее – рабство без палки”, можна знайти, перейшовши за посиланням: https://storm100.livejournal.com/7533611.html