Розповідаємо історію 18-річного Героя України Юрія Поправки – першого закатованого на Донбасі активіста, якого вбили за відмову говорити російською і відмову збрехати, що ходить до храму Московського патріархату.

18-річного Юрія Поправку закатували у Слов’янську весною 2014 року.

Передісторія. «Візитівка Яроша».
Весною 2014 року події в Україні розвивалися більше ніж просто стрімко. У квітні у захопленому російськими гібридними силами Слов’янську з’явилася інформація про так званий пасхальний розстріл. Тоді бойовики угрупування «ДНР» під керівництвом російського полковника Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) заявили, що бійці «Правого сектору» розстріляли їхній блокпост прямо на Великдень, 20 квітня.

Напад тоді намагалися «повісити» на групу активістів Майдану, серед яких були 18-річний Юрій Поправка, 25-річний Юрій Дяковський та 22-річний Віталій Ковальчук. Насправді ж вони не могли навіть теоретично розстріляти блокпост поблизу Слов’янська, адже 20 квітня двоє з трьох хлопців уже були вбиті.

Через два роки, весною 2016-го, тепер уже екслідер «Правого сектору» (ПС) Дмитро Ярош розповів, що напад на блокпост бойовиків угруповання «ДНР» й справді був. Тоді ж народилася «візитівка Яроша» – її й справді знайшли на місці бою. Поправка, Дяковський і Ковальчук не були причетні до тих подій – вони потрапили у полон орієнтовно 17 квітня.

За словами Яроша, у великодньому бою загинув 31-річний киянин Михайло Станіславенко. Його тіло перепоховали уже після звільнення Слов’янська. Також під час перестрілки був поранений 25-річний боєць ПС Ярослав Антонюк із позивним «Бурий». Хлопець отримав першу групу інвалідності.

Юрія Поправку, Юрія Дяковського, а також незнайомого з ними депутата міськради Горлівки Володимира Рибака, закатували ще до 20 квітня. Їх тіла кинули у річку Торець. 18-річного Поправку поховали під Києвом 28 квітня. А з 25-річним Дяковським попрощалися у рідному місті Стрий аж 8 травня.

Віталій Ковальчук – єдиний з групи активістів Майдану, хто вижив після полону. За його словами, йому пощастило, адже погодився перейти на російську мову і сказати, що ходить до храму Московського патріархату. Дяковський та Поправка під час допитів продовжували говорити українською. І обидва заявили, що не визнають ніякої іншої церкви, окрім (тоді ще) церкви Київського патріархату.

Майже через шість років після вбивства Юрія Поправки Радіо Донбас. Реалії зв’язалися з його мамою Ярославою Поправкою. Жінка виховує двох малюків, семи і двох років, але не перестає наголошувати, що має троє синів. Нижче – її монолог.

Кати з «Оплоту».
«Ми в родині, – розповідає жінка, – ніколи не насаджували Юрі ненависть до російської мови. Та й правила говорити лише українською не було. Мова – його свідомий вибір. До смерті сина я могла перейти на російську у відповідь. Після трагедії – принципово не переходжу. Тепер це і мій свідомий вибір.

Юрій був активістом Майдану. Перед трагедією він запевнив близьких, що їде до друзів у Харків.

Весною 14-го разом з іще чотирма активістами Майдану Юра таємно поїхав партизанити під Слов’янськ. Хлопці не були підготовлені, але були вкрай патріотично налаштовані, і просто не могли змиритися з тим, що хтось захоплює їхню країну. Мені він сказав, що їде до друзів у Харків. Врешті, виявилося, що у Харкові вони просто пересідали до активістів Автомайдану, які погодилися підвезти хлопців до Ізюму. Далі всі п’ятеро йшли по навігатору. Ледь не одразу їх група попалася бойовикам: двоє дивом втекли, троє – Дяковський, Ковальчук і мій Юра, – потрапили в полон.

Тоді я ще цього не знала, і почала пошуки сина. Пам’ятаю, як дзвонила на його мобільний, а слухавку знімав якийсь дядько і відповідав російською, що Юру вбили.

Дуже важко було, коли мене покликали на впізнання у Києві. Слідчий показував жахливі фото після катувань і якогось часу у воді. Перед смертю над Юрою знущалися – йому, зокрема, розрізали живіт. Я досі не знаю, як таке взагалі могли зробити люди.

За даними слідства, убивством мого сина, Юри Дяковского та Володимира Рибака керував особисто Гіркін.

Палачі, виконавці катувань, також встановлені. Це – громадяни України, жителі Харкова й члени «Оплоту» – проросійської організації і бійцівського клубу одночасно. Є інформація, що їх уже немає в живих. Але я, певно, до кінця життя думатиму, як же люди, у яких є діти, змогли до смерті закатувати чужих дітей.

Коли тіла знайшли, столичні слідчі сказали, що у Слов’янськ ніхто з них не поїде. Мовляв, забирайте самі. Я вже почала збиратися і думати, на кого нам із чоловіком залишити меншого сина, аж тут подзвонив мій брат Андрій Тарасенко. Він був рятувальником, працював у ДСНС. Щоб геть не втратила глузд, мене посадили на сильнодіючі заспокійливі: і перевозку тіла, і організацію поховання, здебільшого, взяв на себе брат. Пізніше він і сам героїчно загинув. Влітку 2015-го Андрій ліквідовував пожежу на «БРСМ-Нафта» під Києвом. Як завжди, поїхав рятувати інших, але сам не повернувся.

За ці майже шість років без Юри я говорила з десятками людей. З випадковими свідками, з безпосередніми учасниками подій, з тими, хто також був у полоні. Всі вони єдині у тому, що у сина був шанс жити, якби він все-таки перейшов на російську мову і збрехав, як хотіли кати, що ходить у церкву Московського патріархату.

Андрій Тарасенко, дядько закатованого активіста, загинув в результаті трагедії на нафтобазі під Києвом.

З дня прощання з сином я пам’ятаю, як намагалася якомога більше його торкатися. Щоб запам’ятати деталі. Щоб відчувати свою гарячу долоню на його холодній. Щоб тепер кожного разу, як тільки надумаю опустити руки, казати собі, що маю триматися, адже Юра віддав за всіх нас найцінніше – власне життя».

Please follow and like us:

Відео

💙💛 Мрії про Україну – 2019
{"popup_fix":"false"}
Більше відео
Стежити за останніми новинами