Про роль і значення добровольчого руху в Україні, зокрема, в сумнозвісний 2014 рік, коли на захист цілісності держави за покликом душі стали тисячі патріотів, вітчизняні історики, напевне, ще дискутуватимуть довго. І не тільки тому, що добровольчий рух, як вияв справжнього патріотизму нашими співвітчизниками, досліджено ще далеко не в повному обсязі. Але й тому, що й нині, майже сім років від початку війни на Донбасі, коли добровольці масово ставали до зброї, в історії добровольчого руху все ще є чимало білих плям. Тому спогади його безпосередніх учасників, зокрема, бійців Добровольчого українського корпусу (ДУК) і Української добровольчої армії (УДА), стають безцінними для всіх, хто хоче дослідити феномен українського патріотизму в найтяжчі часи її багатостраждальної історії.

 

 Як відомо, добровольчі підрозділи почали формувати в липні 2014 року з ініціативи націоналістичних організацій. Вони вписали свою, яскраву сторінку в історію боротьби проти сепаратистів на Сході України, яку вели разом з армійськими частинами і підрозділами Нацгвардії в зоні АТО. Обпалені війною долі сотень добровольців, котрі сповна пізнали гіркоту поразок і радість перемог, зокрема, першого року війни, у подальшому складалися по-різному. Чимало з них продовжили службу в зоні АТО в складі підрозділів МВС, або стали до лав армійських частин тощо. Інші, вважаючи, що виконали свій обов’язок і допомогли армійцям надати відсіч ворогу, повернулися до звичного мирного життя. Але повернулися вже іншими людьми з іншим сприйняттям дійсності, адже бойовий досвід навчив їх на процеси у суспільстві дивитися дещо по-іншому. І не просто дивитися, але й спробувати щось змінити, передати свій досвід іншим, привнести свій вклад у, зокрема,  військове-патріотичне виховання молоді тощо.

 

 Жителя Тернополя Дмитра Гайдуцького, одного з колишніх командирів Тернопільського осередку підрозділу окремого легко піхотного загону «Волинь» УДА,  поправу можні віднести до когорти тих добровольців, котрі й нині не розгубили бойового запалу і породженого війною особливого власного погляду на події в країні.

 

 «Я воював у добровольчому підрозділі окремого легкопіхотного загону «Волинь» УДА. Перша моя ротація  відбулася в лютому 2017 року. По прибутті через тиждень був призначений командиром одної з наших позицій. Потім кожну ротацію командував іншою позицією, поки не дослужився до командира самої передової позиції, де мене закріпили вже на решту ротацій, – стисло розповідає про свій шлях добровольця Д. Гайдуцький. – Воював в місті Мар’їнка Донецької області, на території колишнього інтернату. На в’їзді до наших позицій був напис « Нас тут нема»… Це запам’яталось назавжди. Крайня моя ротація була травень-червень того року…».

 

 Знайомлячись з життєвим шляхом добровольця мимоволі спадає на думку, що ці люди потрапили на фронт не випадково. Ще задовго до цього часу всередині  більшості з них уже формувався своєрідний життєвий стрижень, спираючись на який і визрівало рішення взяти до рук зброю і стати на захист своєї країни. Так було і з героєм цього матеріалу. Ще до Майдану Дмитро  вступив до громадського об’єднання «Дорожній контроль Тернопіль». Нині він згадує, як активісти на початку «помаранчевої» революції їздили колонами авто містом,  організовували агітаційні автопробіги, закликаючи людей на Майдан, допомагали охороняти  будівлю облдержадміністрації від мародерів, патрулювали по ночах вулиці. Тоді ж, почалася і його активна волонтерська діяльність. Через яку його навіть не хотіли відправляти на фронт, адже він разом із однодумцями налагодив дуже ефективну роботу волонтерського загону у обласному центрі.

 

 «Ми допомагали корвету «Тернопіль», кримським татарам, переселенцям, військовослужбовцям тощо. Саме тоді сформувався на Тернопільщині потужний волонтерський рух, – пізніше розповідав місцевим журналістам Д. Гайдуцький.  – Справу поставили так, що вдавалося відправляти по три-чотири мікроавтобуси з волонтерською допомогою на місяць. Сам я тоді фактично жив у дорозі. Нас зібралася дуже хороша команда. Одного разу, коли ми виїхали у Дебальцеве, нам телефонують і кажуть:  «Не їдьте туди, бо так гатять, що не проїдете». Але ми розуміли, що нашу допомогу там чекають. Я сів за кермо, зціпивши зуби, і їхав…  Ніхто тоді з нашої команди не відмовився від поїздки, попри реальну небезпеку. Траплялося навіть й таке, коли ми під’їздили до блокпосту, налаштовували мобільні телефони і через камеру наближували зображення, аби дізнатися: вороги це – чи ні. Загалом  на фронт ми виїздили понад півсотні разів.  Передали нашим воїнам безліч потрібних для них речей. Зокрема, понад десять автомобілів…».

 

 Сьогодні в Тернополі  Дмитра Гайдуцького знають не лише, як добровольця і волонтера, але й як людину, котра будь-якого часу  прийде на допомогу іншим, передасть свій досвід тим, хто хоче долучитися до шляхетної справи допомоги нашим військовим на фронті. Цього року разом з однодумцями-побратимами він заснував Громадське об’єднання « Рух ветеранів та волонтерів Захисти Україну», який об’єднав свідомих патріотів регіону. На переконання Д. Гайдуцького, захистити Україну можна не тільки безпосередньо на фронті із зброєю в руках. Не менш важливо отримати перемогу над свідомістю наших співвітчизників. Перш за все, молоді, з якою необхідно постійно вести роботу по її національно-патріотичному вихованню. Цей напрямок, до речі, є одним з головних в роботі  Громадського об’єднання, створеного добровольцем.

 

 «В нас дуже велика проблема через те, що суспільство сьогодні поділено. Є чимало людей з проросійськими поглядами, є люди, котрі взагалі ще не вийшли з комунізму… Є також багато людей, котрі свято вірять в тезу, що Росія нам не ворог. І ці люди сповідують погляди про те, що ми маємо з кимось примирятися. Для них все українське-чуже, – констатує Д. Гайдуцький. –  В країні мають відбуватися правильні речі, тоді ми можемо впливати на свідомість молоді, адже подальша доля України, без перебільшення, залежатиме від того, як ми виховуємо молоде покоління…».  

 

 Не в останню чергу до створення  ГО « Рух ветеранів та волонтерів Захисти Україну» його засновників спонукали останні події в країні, коли певні політичні сили спробують переосмислити значення волонтерського і добровольчого руху, переглянути роль активістів в здобуванні незалежності країною тощо. Саме тому нині необхідно згуртувати волонтерську і ветеранську спільноту, залучити до її лав нових людей, зробити так, щоб патріотизм виявлявся покликом душі, а не принагідно до певної ситуації.

 

 Розуміння цього та інших процесів в суспільстві стало вирішальним і при прийнятті іншого важливого для волонтера-активіста рішення. Д. Гайдуцький вирішив балотуватися кандидатом у депутати Тернопільської обласної ради. Його рішення схвально зустріли всі, хто знає цього небагатослівного чоловіка, якого знають в регіоні не за кількістю нездійснених обіцянок, чим уславлені дехто з його конкурентів, а по практичних справах. Доброволець пропонує громаді свої послуги, як депутат облради, маючи в своєму життєвому багажі чимало реалізованих добрих справ. Які найкраще характеризують Д. Гайдуцького, як людину слова і діла. Трибуну облради і її сесійну залу, де триватимуть дуже часто запеклі дебати щодо вирішення питань, які болять обласній громаді, він розглядає, як стартовий майданчик для реалізації подальших своїх планів. Головним лейтмотивом яких є чесність і порядність у стосунках із своїми виборцями, врахування їхніх інтересів при прийнятті рішень депутатами, власний приклад  доброчесності і готовності будь-коли відгукнутися на заклики про допомогу тощо.

 

«Добровольці – це ті люди, для яких Україна живе в серці і звідти її вже ніхто не забере. Попри всі негаразди, попри те, що відбувається зараз, попри дискримінацію, яка зараз відбувається стосовно добровольців і волонтерів, ми все одне залишаємося захисниками своєї вітчизни!, – наголошує Д. Гайдуцький. –  Ми – українці! І це головне! Нам є що втрачати, і нам є заради чого жити. Насамперед, ми захищаємо країну, щоб потім передати її в руки наших дітей, щоб вони збудували сильну, могутню, незалежну Україну!  Ми безстрашні і безсмертні, посміхаємось кутиком губ, а в душі у кожного таке відбувається, що описати важко, однак вигляду, що страшно, ніхто не подає…».

 

Олександр Брусенський, “НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС”
 

Нагадуємо:

Слідкуйте за нами

Відео

Секретні документи МВС. Стеження за активістами
{"popup_fix":"false"}
Земля для атовців у Харкові: Таємні схеми міської ради. ч. ІІ
{"popup_fix":"false"}
Більше відео
Стежити за останніми новинами
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial