Ніщо не віщувало біди – і її не сталося. Ніщо не віщувало прориву – і його теж не відбулося. Але певний результат є.
Окупаційна спрямованість Москви по відношенню України не потребує якихось надзвичайних досліджень. Вона викарбувана на камені історії з 1654 по 1991 рік, коли Україна, в тій чи іншій формі, перебувала всередині імперії. Тому нинішні завдання Путіна точно такі ж, якими вони були у Петра-1, Катерини-2, Леніна та Сталіна – Україна має бути її складовою частиною, бо без неї неоімперський проект неповноцінний. І тому майбутнє вторгнення і поглинання України – це питання не можливості, а часу.
Саме такий принциповий наратив Москви. Саме тому не вірте тому, що вступ України в НАТО (крок, повністю руйнує вищеописаний план) Путін і Байден обговорювали “мазком”. Ні, не “мазком”, а досить детально. Ніхто з нас не може знати всіх подробиць, але головне, що тема приєднання України до Альянсу стояла на порядку денному. Це найбільш важливий результат з тієї причини, що раніше дане питання, яке не обговорювалося лідерами РФії та США жодного разу.
Кремлівський карлик надуває щічки і бурмоче щось про такі поняття, як “стратегічне співробітництво в Арктиці” і кібервійни лиши для того, щоб здаватися рівним Вашингтону партнером. Насправді, його хвилюють тільки три питання: як уникнути нових санкцій, Україна і Китай (так-так –саме Китай!).
Втім, перейдемо до Байдена, бо він грав першу скрипку. А то, що говорив Путін після закінчення переговорів – то все «їжа для внутрішнього споживання».
Відразу зауважу, що президент США заявив про непохитну позицію щодо підтримки територіальної цілісності України ще до того, як його встигли про це запитати. Це головне підтвердження того, що саме Україна була серед центральних тем.
Цікавий пасаж Байдена «по Мінську»: “Ми обговорювали Мінські домовленості. Я висловив свою думку про це. Він (Путін) не заперечував мені, але відмінності в позиціях були.”
Ці слова спростовують той факт, що Вашингтон погодився з кремлівської трактуванням цих угод. Потім, переглядаючи аналіз CNN, почув фразу ведучого про те, що Москва і Вашингтон, розуміючи «неможливість виконання Мінських угод», нібито, дійшли згоди негласно заморозити конфлікт із взаємними зобов’язаннями не вчиняти дій, якіб призвели до погіршення ситуації.
Ще одна цікава фраза Байдена: “Росія зараз перебуває в дуже і дуже скрутному становищі. Вона відчайдушно хоче залишатися наддержавою, але на неї тисне Китай.” Скільки прихованої іронії в цих словах – раніше тиснули тільки Штати, а зараз це вже робить і”дружній” Китай.
Тепер перейдемо до висновків.
Вже зрозуміло, що Вашингтон не збирається ставити Москву на коліна якимись суперсанкціямі, а має намір вести з нею діалог за схемою: зробив – отримав кістку. Добре це чи погано? Скоріше, що добре. Як би ви себе не тішили тим, що Росія ось-ось розвалиться – це ваше бажання дуже далеке від реальності. У неї є певний запас міцності, а її керівництво навчене СТОЛІТТЯМИ тримати свій народ на ланцюгу – навіть якщо він буде жерти одну моркву і капусту. Але ядерної та іншої зброї у цих дурнів – як у собаки бліх. І якщо їх перетиснути більше, ніж це потрібно, то вони з метою шантажу почнуть цю зброю використовувати – мовляв, дивіться, які ми дурні. І використовувати в показових цілях не де-небудь, а саме в Україні. Повірте, їх в цьому випадку не зупинить жоден SWIFT. Тому, поки Вашингтон і Москва розмовляють, Україна знаходиться у відносній безпеці.
Судячи з скупості інформації, абсолютна більшість домовленостей було не публічні. Серед того, що промайнуло в американських новинах, цікавими є слова Байдена в літаку про те, що Путін пропонував йому модернізований варіант Ялти (розподіл Світу на «зони впливу»), від чого американський президент відмовився. Це також є позитивним сигналом для України і гарантією того, що ми залишаємося в американській «зоні безпеки». Ще, нібито, домовилися обмінюватися інформацією про пересування американських військ в Європі і російських поблизу українсько-російського кордону з метою уникнення непередбачених Casus belli. Для нас це теж непогано, бо місяць тому ми були дуже близько від масштабного вторгнення військ Росії.
Серед тим, які нас цікавлять, було досягнуто домовленості (знову-таки, за повідомленнями американських джерел) провести детальні консультації щодо компенсаторних механізмів Україні після добудови СП-2. У контрактах, нібито, має бути зазначено, що за українською ГТС резервується не менше 25% обсягів газу, що йде в північно-європейському напрямку. Крім того, “потік” має бути запущений не раніше 01 квітня наступного року. Плюс ще щось. Ці моменти поки позначені пунктиром.
Все більше простежується, що Байден більше дипломат, ніж яструб – він обрав такий шлях, і нам залишається його прийняти. Але, навіть при певних недоліках, цей шлях відсуває можливість повномасштабної війни від України. США в будь-якому випадку залишаються нашим головним стратегічним партнером і гарантом безпеки. А то, що Байден ПЕРШИМ серед американських президентів заговорив про можливість прийняття нашої країни в НАТО, говорить про те, що наодинці з Москвою ми не залишимося.
А тепер ложка дьогтю. І покласти її хочу на голову нашої дипломатії. При Зеленському ми стали багато в чому стали «другорядними». Де кроки на випередження? Де нестандартні комбінації? Де створення проукраїнських лобі? Де дипломатичне (а не просто) нахабство, врешті-решт?
Більшість питань вирішується за спиною України. Її НЕ здають з потрохами, але результат був би краще, якби наступальність дипломатії виражалася не в новому кабінетику гаранта з пластмасовими джунглями, а в професійному кадровому підборі та передачі її з рук Єрмака в руки професіоналів з напрацьованими зв’язками в США і Європі.
Єлісєєв, В.Чалий, Огризко … Ось хто повинен не вилазити з кабінетів західних чиновників, а не ті «блатні мідівці», яких понаприймали на прохання “квартальщиків”.
Helgi Sharp https://www.facebook.com/profile.php?id=100011830050778
Як влучно висловилася Нана Шиманська, «Росію краще мати у ворогах, ніж в друзях. На ворогів вона не нападає».